За 30 років незалежності України її громадяни не стикалися із жодним проявом нацизму
З початку 2014 року рф поширює наратив про нацизм в Україні. Для цього вони використовують як пропагандистські ресурси, так і різних «експертів». В основному це стосується полку «Азов», але майже всі добровольчі формування в Україні росіяни називають нацистськими.
Пізніше почали звинувачувати українську владу в нацизмі, зокрема й президента Володимира Зеленського. Ці заяви є спробами дискредитувати вище військово-політичне командування України в очах західного суспільства, а для російського суспільства байка про нацизм в Україні є виправданням війни.
В Україні, як і в інших країнах Європи чи США, існують праворадикальні організації. Але ці організації не мають політичного впливу: жодна права чи націоналістична партія не представлена в українському парламенті.
Слід наголосити, що націоналісти не є нацистами, й практично в усіх європейських країнах відсоток націоналістично налаштованих громадян у кілька разів вищий за відсоток націоналістів в Україні − достатньо порівняти 2-2,5% прихильників націоналізму в Україні з 10-12 % у багатьох країнах Європи.
Поширюючи тезу про «український нацизм», рашистська пропаганда пояснює росіянами напад рф на Україну і забезпечує високу підтримку війни з боку російського суспільства. Ототожнення українців із нацистами дозволяє росіянам виправдовувати численні злочини російських військових проти українського мирного населення, навіть такі, як звірства в Бучі. Це допомагає створити в уяві росіян картину чорно-білого світу, в якому вони буцімто виступають на боці добра і мають моральне право вчиняти будь-який терор проти тих, кого вони призначили в цій картині на бік зла, зазначають експерти.
Другим полем докладання зусиль рашистської пропаганди стало творення образу «нацистської України» у світовому медійному просторі, насамперед у країнах ЄС. Пропагандистська робота Russia Todаy, замовні матеріали в готових продаватися ЗМІ окремих країн, використання куплених агентів впливу − способів і засобів у росії було вдосталь.
Результатом мало стати творення у світі певного образу українців, як націоналістів, антисемітів, нацистів тощо. Успіх роспропаганди в ЄС був суттєво меншим, ніж у самій росії, бо в Європі рашизму протидіяли відповідальні ЗМІ та чесні інтелектуали. Однак і тут рашистам вдалося почасти досягти бажаного результату − утвердити тезу про необхідність дискусії щодо того, чи є в Україні нацизм і наскільки він потужний.
Натомість на тимчасово окупованих територіях рашистські пропагандисти застосовують увесь звичний їм арсенал внутрішньоросійської пропаганди. Результати їхньої діяльності є суперечливими.
З одного боку, окупанти намагаються контролювати інформпростір захоплених територій і повністю відрізати місцевих мешканців від українських і світових джерел інформації. Однак, з другого боку, навіть якщо рашистам і вдається якоюсь мірою ізолювати громадян України від зовнішніх джерел інформації, то бажаного ефекту вони не досягають. Річ у тому, що українці мають потужний імунітет до прямої пропаганди, напрацьованої ще з радянських часів. Це змушує російських окупантів діяти примусово-адміністративними і навіть репресивно-терористичними методами, а також вдаватися до елементів ІПСО, бо інакше вплинути на місцеве населення вони виявляються неспроможними.
Внаслідок цього теза про засилля «нацизму в Україні» абсолютно не сприймається українськими громадянами. Вона повністю суперечить усьому їхньому попередньому побутовому та інформаційному досвіду. 30 років життя у незалежній Україні громадяни не стикалися тут із жодними проявами нацизму, і прямо говорять про це окупантам.