Історія родини з Гостомеля: “Ми пробиралися під градами… і молилися”
Юлія Панкова з родиною два тижні провела у холодному підвалі під Гостомелем, але дивом вибралась з цього пеклу.
Ми провели 15 днів у повній окупації. Під Гостомелем. 14 ночей у підвалі з температурою +5. На другий день зник зв’язок, на третій – світло. Без світла, без газу, без опалення, ліків та бензину.
Ми були відрізані від усього світу. Ми не могли виїхати. Нас не випускали. У сусідньому селі розстріляли родину. Вбили нашого друга, який роздавав їжу мирним жителям. У друзів у ці дні померла мати. Її винесли та поклали на лавочку у пакеті, й досі не поховали. У наш двір влетів товстий уламок від граду. Ми чистили мітки для авіації на нашому газоні. Адже вони літали над нами щодня. Їх установки стояли в лісі, де я гуляла з собакою «до» і щовечора я завмирала біля вікна, де можна було зловити зв’язок, і віконні рами штовхали мене від цих страшних вибухових хвиль.
Я навчилася розрізняти звуки: розриви вакуумних бомб, градів та ураганів, польоти винищувачів, військових літаків та алігаторів. Коли було «тихо», ми готувалися морально до нових бомбардувань.
9 березня вони ввалилися до нас у будинок. 13 озброєнних до зубів кадировців. З рудими бородами, обмундировані до зубів. З пзрк/голками за плечима та потертими автоматами, у георгіївських стрічках, із написом на спинах «розвідка». Вони вирвали хвіртку, влетіли в будинок за секунду, рухалися по-спецназовськи, вриваючись у кожну кімнату. Це пекло тривало не більше 30 хвилин, але здавалося вічністю. Вони забрали телефони, мисливську зброю та загрожували батькові. Це було останньою краплею. Ми ризикнули виїжджати. Далі не можна було лишатися. Найстрашніше було вирішитися на евакуацію, адже зеленого офіційного коридору до нас не було.
А відео-підтверджень про розстріл мирних жителів було багато. Я розуміла, що цей день може бути останнім. Я прийняла це та змирилася. Ми виїхали.
