«З першого дня війни їжі в нас було на день-два, потім на тиждень і далі Бог додавав»

Свою історію про те, як Бог відповідав на молитви, беріг, робив чудеса під час війни та окупації Київщини, розповів житель смт Димер Євгеній Арешкін.
«Нас збудили сусіди й кажуть: “почалася війна!”. І коли я взяв телефон, то побачив у новинах, що таки почалася…

У перший день тривожна валіза в нас уже була зібрана. Ми очікували, що таке може бути. Навіть ввечері йшли в магазин по одне, а купили дитяче харчування для восьмимісячного сина. Воно нам знадобилося, коли ми були в окупації та нічого не працювало.

Повертаючись до першого дня… Ми переживали, не розуміли, що де, тому що в новинах було дуже багато інформації. І для себе ми відразу вирішили, що поки є можливість бути тут із церквою, ми будемо з церквою. Поки є можливість служити, будемо служити. Ми не розуміли до кінця, в якому напрямку йтимуть бої, але десь усередині дня ми вже чули, що в Гостомелі бої, що в бік Іванкова прориваються.

Ми планували, якщо що, наступного дня приймати сміливіші рішення щодо виїзду. Хоча попередньо нам пропонували рідні, близькі, друзі виїжджати. Але не було миру на серці, що потрібно їхати саме зараз, тому що до війни ми вдома між собою погодилися, що виїжджатимемо, якщо тільки буде окупація. В іншому разі служитимемо разом тут до кінця.

Наша квартира розташована біля дороги, що веде з Іванкова до Києва. Тому там теж перебувати небезпечно, навіть в укритті. Сусіди вже готували сховище, допомагали одне одному, зносили туди все потрібне. Тоді ж ми зрозуміли чи відчули, що слід переночувати в іншому місці в нашому селищі.

Ми поїхали на домашню групу до однієї сестрички й там попросили в неї переночувати.Ніч була дуже неспокійною, ми прокидалися від пострілів і вибухів десь далеко, і молилися. Почули, як рухається військова техніка нашим селищем о 6 год. ранку, через добу після початку війни. Будинок, у якому ми були, – за 2-3 км від траси, але це було дуже чутно. Ми розуміли, що з Димера вже не виїхати, тому що протягом 2-3 год, коли там рухалася російська техніка, були зірвані всі мости, що ведуть на Київ, з різних сторін. Ми залишалися там і молилися.

Підвечір інші люди з нашої церкви запропонували приїхати до них, бо в них є укриття. Через пів години, як ми приїхали до них, з Катюжанки на Київ почали стріляти гради. Небо було червоне з усіх сторін. Ми одразу побігли в укриття, до середини ночі, після того вийшли спати в кімнату. У тому домі ми залишилися на два тижні.

Кілька днів потому відключили електроенергію, приїхали ще друзі з іншого багатоквартирного будинку, тому що в них теж зникли всі комунікації. Через деякий час ми стали вмикати генератор, щоб якось грітися, воду нагрівати двічі на день. В одязі спали, часом спускалися в підвал. Над нашим будинком постійно літали гелікоптери та обстріляли сусідню хату. Це було на наших очах, дуже близько, горіло, палало. В сусідньому будинку була якась диверсійна група й точилися перестрілки з автоматів серед білого дня. Були переживання, але ввесь цей час Бог про нас турбувався.

В зв’язку з тим, що припинилось електропостачання в Димері, ми та інші люди почали зносити зі своїх холодильників продукти, готувати їжу, ділилися одне з одним. З першого дня війни їжі в нас було на день-два, потім на тиждень і далі Бог додавав, щодня були нові постачання їжі навіть від незнайомих людей. Було так, що залишки хліба ми розрізали на маленькі шматочки, а коли закінчувався вранці, у той же день через кілька годин приходили сусіди або знайомі та приносили нам хліб.

Жодних постачань у Димер не було. Лише через тиждень сільська рада попросила зробити гуманітарний штаб у нашій церкві. Ми допомогли їм у цьому. Вони поставили своїх волонтерів та охоронців. Але окупанти в нашому селі почали все більше захоплювати будівлі: школу поруч із церквою, “Фору”, мародерство процвітало, було трохи страшно виходити на вулицю… Проте одного дня ми наважилися піти подивитися, як там люди, відвідали декого, заносили їжу. Переважно старші залишилися, молоді першого ж дняевакуювалися. Частина з церкви, що з Києва, теж поїхали раніше. Хтось із Києва виїхав у наше село і потрапив у окупацію на межі гуманітарної катастрофи.

Було дуже непросто, але в цей час Бог завжди давав мир спокій, вневненість, ми постійно молилися, співали.

В сусідньому селі теж були обстріли, і люди, чий будинок розгромили з танка, втекли з того села (ніхто нікого з сіл не випускає). Вони втекли до нас жити. В одному будинку нас було 15 людей, значна частина з них невіруючі або нецерковні люди, але ми всі разом молилися, підтримували одне одного. Вони шукали Бога і підбадьорювались в Ісусі Христі.

Йшов час, не було зв’язку, але якось на другому поверсі я побачив, що в мене на телефоніз’явився зв’язок. Я почав дзвонити рідним, близьким (після трьох днів без зв’зку, коли вже всі сім-карти не ловили).

Бог зберігав і від обстріляв. Пам’ятаю, йду вулицею, на мене колона їде, але Бог допоміг втекти звідти. Чули від людей із села, що обстріляли всі вишки, поставили блок-пости на в’їздах-виїздах звідусюди, бояться мирного населення і просять всіх тільки пішки або на велосипедах, з білими пов’зками та виконувати те, що вони вимагають. На центральні вулиці заходили до людей, перевіряли телефони, все, що в будинках є. Слава Богу, до нас ніхто не заходив і не перевіряв.

Бог вів, піклувався. Ми були відрізані від інформації, мали мир і спокій. Нас намагалися евакуювати знайомі, друзі, але в той час це було неможливо і дуже ризиковано..».

Продовження історії читайте невдовзі тут.

Євгеній Арешкін, церква «Жива вода» смт Димер.