У Києві відкрили меморіальну дошку Миколі Лукашу
У Києві відкрили меморіальну дошку видатному українському перекладачеві та лінгвісту Миколі Лукашу.
Про це повідомляє видання агенція Укрінформ. Дошку відкрили на будівлі за адресою: вулиця Михайла Омеляновича-Павленка, 3, де проживав Микола Лукаш з 1973 по 1988 рік. Автором дошки став скульптор Іван Мельничук.
19 грудня 2019 року виповнилось 100 років із дня народження відомого українського перекладача і мовознавця Миколи Лукаша.
Він вважав, що переклад — це не просто рекодифікація, перенесення тексту з однієї мови в іншу, а своєрідна ідеологічна дія.
«Ми відкриваємо меморіальну табличку, яка буде нагадувати й спонукати до прочитання тих творів, до перекладу яких був причетний Микола Лукаш. А він знав понад 20 мов і, мабуть, таких перекладачів і у світі, і в Україні лише одиниці», – зазначив заступник голови Печерської РДА Анатолій Невмержицький.
Микола Лукаш – вважається одним з найвидатніших та найвпливовіших українських перекладачів. Найбільш плідними роками праці Лукаша було двадцятиліття з 1953-го до 1973-го року, коли він переклав «Фауста» Йоганна Ґете, «Мадам Боварі» Гюстава Флобера, лірику Фрідріха Шиллера, «Декамерон» Джованні Бокаччо та ще ряд класичних творів світової літератури. Перекладів «Дон Кіхота» було кілька. Але, насправді, це єдиний повний переклад, тому що Іван Франко, Антін Лотоцький і Микола Іванов скорочували свої переклади.
Він підходив до справи перекладу з максимальною серйозністю, але дуже іронічно до самого тексту і до перекладу як процесу. Якби Лукаш перекладав зараз, він би точно зібрав купу коментарів від, як я їх уявляю, «лицарів непозбувної бентеги» — людей, які фіксують неправильності перекладу. Він, по суті, був не дуже «правильним» перекладачем, адже міг багато собі дозволити. Це було нетипово. Він був надзвичайно сміливим перекладачем. І такі зауваги йому закидали у всіх перекладах, що він міг не надто слідувати тексту. У цьому сенсі Микола Лукаш і Григорій Кочур (його старший друг і товариш) складають певну опозицію.
Лукаш проголошує дуже небезпечну тезу про домінування перекладача над оригіналом. Це означає, що він дає собі індульгенцію не те щоб змінювати текст, але не йти дослівно за ним. Тобто для Лукаша максимально важливим є те, що він називає цільовим текстом — текст, який він витворює, текст, який, звісно, мусить відображати оригінал, проте який дозволяє собі ширше поле для маневру.
Я наведу кілька прикладів з «Дон Кіхота». Ми побачимо, що, з одного боку, Лукаш не дозволяє собі нічого надто крамольного, а з іншого боку, він достатньо сміливий і додає свій погляд, тобто як, на його думку, мав би виглядати текст. Це не сваволя, проте відхід тексту до якоїсь такої дії. Головний його підхід — це занурення в текст. Це йому було потрібно для того, щоб зрозуміти найголовніше, що він хоче передати або чим він хоче маніпулювати, тобто атмосферу тексту. Ну, і ще одне правило: що навіть не може йти мови про який-небудь підрядник. А він живе у ситуації, коли це роблять постійно, тому що більшість української літератури в 1950–60-х роках, особливо в 1950-х, перекладається не з оригіналів (англійських, італійських і т. д.), а з російської мови.