Зачаровує, заворожує зір засніжена зима…
Неймовірні твори від Ярини Горівської. Всі слова прозово-поетичних творів починаються з однакової літери. Тільки-но послухайте це звучання!
ЗИМОВЕ
Зачаровує, заворожує зір засніжена зима. Заметілі, завірюхи закутали заледенілу землю, заколисали: засинай, заспокоюйся, землице. Зраділи засніженим заметілям зайці. Заспокоїлись: знахабнілі, злі злодії не застрелять замаскованих звірів. Залюбки з’їдають знайдені зернини зяблики. Зимові запаси запашних злаків засвідчують запасливість звірів.
Здивовано замерехтіли замріяні зорі, зирячи засніженими зіницями за землею. Знайшовши за зимовою завісою землян, закоханих, заворожених зустрічами, зичать злагоди. Зойкнувши, злітає згори запалена зірка, загадково завмирає.
Злі зимові завірюхи збентежать, защемлять згадки, заятриться забуте, зваблюючи, знаджуючи знову. Зітхаєш…
СТИХІЯ СВІТАНКУ
Схід сонця. Сонно стрепенувся спустілий сад. Струнка смерека сквапливо струснула сипкий сніг. Свіжо, студено. Синичці сумно сьогодні. Спроквола скиглить скорботну сонату самотності, страждання. Спритні снігурі солодко сплять. Спорожнілий сад сповняє сичання сполошеної світанком сови. Спостережлива сорока, споконвічна скрекотуха, своїм сміливим сопрано струшує сон спантеличеного скрекотом совеняти. Скороспішно складає світанковий сонет співлива сойка, сподіваючись сподобатись своїм слухачам. Сп’яніло стоять, скапуючи сумом стужі, сизо-сірі силуети сосен. Стиха скрипить статечний сокір, скрашуючи скрипливим співом свій спочинок.
Сердита студениця снує свою сумну сповідь: смикає сковану, скостенілу снігову скоринку, спонукуючи скрижанілі сніжинки спотворюватись, сіпає сплячих страдників снігурів, спричиняє спрагненій спочинку сіромі синичці скорботу, смуток. Сніговій стрічає скоцюрбленого стужею сплячого стрижа, смакує своїм славним скарбом, справляє соромітне свято, сподіваючись спізнати сповна смак страшної своєї сили. Схаменувшись, скривджено стримуючи снагу, слабне, схлипуючи страхом сподіяної світові скверни. Спам’ятавшись, смиренно спошукує спасіння собі. Стихає.
Сашко самотньо споглядає синювато-срібний світанок. Свідомий суєтності, скороминущості світу, сповиває спогадами сирітські сльози, стікаючі струнами скрушеного, спраглого спокою серця.
Сонячне світло струмує суголосно сердечній спразі…
ВІТРОВІ ВИТІВКИ
Восени вітри відчайдушні. Вони владно вимітають вилюднілі вулиці, вирлооко визорюють, вимацують вологі вимоїни, висушують відважно, вихором влітають в вибоїни, видмухують вижовклі вигарки, войовниче видирають вичахлі вивіски, відносять все ввись.
Відтак, вдовольнившись веселим вертепом, втішені вітрища втихомирюються, вмовкають. Вгніздившись, втомлені, в вичесаному вітті верби, вкутавшись вербовою веретою, виколисуються велично, вигойдуються вволю, відпочиваючи від витівок. Вмить владно відкидають вистуджене віття, всесильно витрясають, ввергають всією вітровою волею вниз, врешті відлітають вдалеч.
Вітрова веремія вщухає. Владко, відхлипуючи, відчиняє вікно, визирає, весело вітає волю.
Автор: Ярина Горівська, м.Чернівці