«Я молився, щоб Господь послав когось, хто б мені 200 буханок хліба до Чернігова довіз! І ось ти тут”

Дивовижні історії порятунку та Божої опіки під час війни ми спостерігаємо щодня. Деякі з них розповідає волонтер-християнин Олександр Богданов.

     Україна, лівий берег Дніпра. (Не називаю населеного пункту заради безпеки). Олег та Наталія – багатодітні батьки. У будинку сімейного типу 14 дітей! Служба у справах дітей попросила тимчасово взяти до себе трьох хлопчиків за декілька місяців до війни. Зараз уже не тимчасово, як усі розуміють.

Можуть та мають куди втекти від війни, але…

Їхній дім перетворився у справжню перевалочну базу. Гараж – на склад гуманітарної допомоги, кімнати дітей – на тимчасовий притулок біженців з Чернігова та Харкова, яких Олег разом із командою інших волонтерів-християн КОЖНОГО ДНЯ десятками привозять до їхнього дому та християнського табору неподалік у селі, який також став базою прийому-відправки біженців.

Сюди везуть гуманітарну допомогу переважно з Румунії. Звідси – далі. Сюди –люди із під обстрілів Чернігова та Харкова, звідси – далі на схід України або закордон.

Кожен, хто потрапляє в цю родину, дивується атмосфері гостинності, любові, бажанню допомогти та порядку, які панують у цій сім’ї. Хоча батько останнім часом тільки приїжджає поспати кілька годин та знову за кермо – рятувати людей із-під обстрілів.

“Дивовижно, як Господь все чудово влаштовує, – каже господар, Олег. – Якось я вкотре їду до Чернігова. Дорогою не встигаю доїхати до місця ночівлі 70 км до комендантської години, й мене не пускають далі на блокпосту. Зазвичай волонтерів пускають, а тут – ні, кажуть, повертайся. Куди? У сусіднє село наніч, де я нікого не знаю? Але поїхав. Там запитую, чи є якісь віруючі або церква, щоб хтось зміг прийняти. Кажуть: стій тут. Залишився один, уже вночі стою-чекаю. Підходить до мене чоловік, та й каже: “Слава Богу, а я молився, щоб Господь послав когось, хто б мені 200 буханок хліба до Чернігова довіз! І ось ти тут”. Відразу збагнув, чому мене назад завернули.

Переночував, завантажив хліб. Їду далі. Під’їжджаю до Чернігова, знову не пускають! Якась особлива перепустка потрібна. Кажу, я волонтер, за людьми, скільки разів вже їжджу. Ні, не можна! І тут кажу: та в мене хліб для людей! «Хліб? – перепитують. Перевірили. – Ну добре, їдь!»
Хіба це не Господь?

А були випадки, коли мені хтось телефонував у дорозі та просив забрати когось із рідних. Запитую: звідки? Кажуть, та з Миргорода. А я саме 10 кілометрів від цього міста! Не перестаю дивуватися, як Бог зараз дивовижно все з’єднує та стикує. Головне бути Йому відкритим, щоб Він міг керувати!», – розповідає Олег.

Ось такі стосунки між Богом та людьми під час війни.

Олександр Богданов, спеціально для Poklik.media