54 моральні травми капелана

– Це коли ти молишся і віриш Богу, але всеодно гинуть рідні тобі Люди.

– Це коли сповістити Скорботне сповіщення про смерть військового доручають саме тобі, бо ти знаєш добре родину.

– Це коли під час Сповіщення про смерть – рятуєш дружину, бо у неї серцевий напад і всі ознаки інсульту.

– Це коли треба рятувати маму під час поховання її загиблого сина.

– Це коли дитина загиблого на війні батька, під час безпосереднього поховання, скаче у яму прямо на домовину до свого батька.

– Це коли командир у сповіді розповідає, що приймав нерозумне рішення, від чого гинули люди, і капелан про це знає, але мусить мовчати, продовжуючи свою службу.

– Це коли у прифронтовій Церкві в неділю після служіння – з тобою і твоїми побратимами – ніхто не вітається, бо ви у ваєнной формі зі зброєю..

– Це коли тебе просять провести священнодію поховання загиблих дітей.

– Це коли ти далеко від родини, а твоя дитина негайно потребує лікаря, а в машині немає палива і дружина не може її відвезти, і немає нікого поруч.

– Це коли тебе матюкливо просять військові помолитися за потреби.

– Це коли тебе не пропускають на блок-посту до своїх, приписуючи тобі не твої гріхи.

– Це коли родина зовсім немає коштів для життя, бо ти – капелан-доброволець.

– Це коли ти перебував разом з військовими на позиції, прилетіла міна, і всіх поранених забрали та евакуювали швидкою, а тебе пораненого – ні.

– Це коли ти шукаєш у морзі тіло свого побратима, а знаходиш ще два інших тіла рідних тобі людей.

– Це коли ти на упізнанні тіла, і мама загиблого мусить для протоколу глянути на фрагменти тіла свого сина.

– Це коли закрита домовина з загиблим Героєм, а дружина кричить тобі – відкрити домовину для того, щоб пересвідчитись у точності, а ти бачив, що всередині, і у тебе завдання – переконати її, що для неї краще, і не треба відкривати домовину.

– Це коли приходить БР до підрозділу, з яким ти, а виконати її неможливо.

– Це коли по рації ти сповіщаєш командуванню, що поруч з тобою усі загинули.

– Це коли на урочистих заходах тобі вручають ту саму нагороду, яку вручили родичам твоїх побратимів, але з клятим уточненням «посмертно».

– Це коли військовий кричить на тебе, що ти його не відвідав на фронті, а ти його зовсім не знаєш, вперше бачиш, та й сам не знаєш, коли останнього разу був дома.

– Це коли ти почесно згорнув Прапор з домовини Геро., і маєш його передати малій дитині, яку добре знаєш і маєш дивитися у її заплакані очі.

– Це коли тебе терміново викликають забрати тіла загиблих, а у тебе немає ні пакетів, ні солярки аби туди поїхати.

– Це коли ти зустрічаєшся з родинами зниклих безвісти і вони задають тобі запитання, на які у тебе немає відповідей.

– Це коли жінка поважного віку просить тебе завезти її на кладовище, де поховані усі її рідні діти і онуки, в один ряд, яких замордували до смерті рашисти.

– Це коли ти віддав свій бронік воїну, а він у ньому загинув у бою.

– Це коли ти запитуєш у дитини про її мрію, а вона каже , що мріє про те, щоб її загибла мама воскресла.

– Це коли командування переконує тебе розповідати їм все, про що говорять тобі військові під час сповіді.

– Це коли до тебе під’їжджає дорогий мерседес і з нього московський піп обзиває тебе сектантом, неканонічним, в той же час, коли ти роздаєш свіжий хліб зі свого старого автобуса людям, які хліба не бачили пару місяців.

– Це коли ти приїхав до дітей і привіз їм подарунки, а тут ще прийшли діти і подарунків на всіх не вистачає.

– Це коли мама загиблого твого близького Друга благає тебе провести чин поховання свого сина, а ти лежиш під крапельницею і лікар забороняє тобі вставати з ліжка.

– Це коли хлопець, років десяти, слізно просить у тебе гроші на квіти для мами, а потім ти його бачиш на кладовищі з тими квітами біля могили його мами.

– Це коли високий офіцер показує тобі дві жінки, і питає у тебе поради, з якою йому жити, а ти кажеш йому правду і він потім всіляко тобі мстить, і при цьому ти вітаєшся з ним, допомагаєш і тримаєш слово про конфіденційність.

– Це коли два чоловіки у формі ЗСУ з біркою «капелан» стоять і палять, матюкаються, перегар… та, бачачи таку саму бірку на тобі, кричать – а в тебе є мандат на капеланську діяльність?

– Це коли ти знаєш про загибель воїна, а його старенька мама дуже слабка і їй небезпечно сповіщати про смерть сина, і вона продовжує молитися за нього і просити тебе молитися за збереження його життя.

– Це коли ти маєш досвід 10-ти років служіння капелана, але тебе не беруть на штатну посаду капелана, бо у тебе не такий папірець, а люди без досвіду можуть обіймати посади бо мають ту бумажку, яку треба.

– Це коли ти доброволець і дуже потрібний збройним силам для захисту держави, першим приймаєш бій з ворогом, чим даєш час запізнілим тим силам підтягуютись, зосередитись , і фактично отримати перемогу і всі подяки за неї – собі. Добровольців навіть не згадають і навіть не враховують їх бойовий досвід за досвід служби.

– Це коли ти у підрозділі добровольців з Бучі, які приймали бій з рашистами прямо у центрі міста, а тобі закидують звинувачення про те, де ваш підрозділ взяв зброю чинити опір окупантам.

– Це коли з твоїх близьких друзів добровольців, які приймали участь у бойових діях, були поранені і деякі загинули – роблять дурнів і дорікають, навіщо це треба було робити?

– Це коли ти привіз батька у морг на сході, на упізнання тіла його загиблого сина, і потім батько кричить тобі, щоб воєнком, який призивав його сина на службу, їхав за тілом його сина і доставляв його додому.

– Це коли тебе питають – як твоє здоров’я? А ти кажеш, що нормально все,і при цьому носиш завжди у кишені пачку пігулок і згадуєш, що ти мав прийняти з них ще пару годин тому.

– Це коли ти хочеш до армії служити, і благаєш начальника ВЛК визнати тебе хоч обмеженим, але придатним до служби, а він сміється з твого прохання і каже, що усі інші у нього просять протилежне.

– Це коли люди, які втікли за кордон під час війни, залишили свої церкви і громади, представляються там пасторами-капеланами і розповідають усім про поточний стан справ на фронті, при тому обезцінюючи капеланське гасло «бути поруч».

– Це коли ти приїхав на співбесіду до бригадного капелана, аби поступити на службу у батальйон на посаду капелана, а він зразу тобі відмовляє тільки тому, що ти іншої конфесії.

– Це коли ти відвідуєш багатьох у лікарні, допомагаєш з лікарями і ліками, але коли ти лежиш у лікарні – тебе ніхто не відвідує.

– Це коли ти маєш досвід 10-ти років служби капеланом, але поступив на службу звичайним солдатом і на шикуванні особового складу – капелан цього батальйону не знає на памʼять навіть «Отче Наш»..

– Це коли усі намагаються дізнатися про потреби інших і передати їм допомогу через тебе, але ніхто не цікавиться тим, за що ти живеш і можливо тобі потрібна допомога?

– Це коли тебе переконливо повчають великі «духовні пацифісти» – навчитись прощати ворогів, а ти згадуєш своє рідне місто Бучу, замордованих до смерті людей, розстріляних у машині цілі сімʼї і своє повсякденне волання до Бога про справедливість покарання злочинцям.

– Це коли ти спеціально не їдеш деякими вулицями свого міста Бучі, і ніколи не заїжджаєш до деяких місць – бо завжди, коли там – тобі вбачаються тіла загиблих людей, які там колись лежали.

– Це коли «вєлікіє духовниє прапаведнікі», сповідуючи пацифізм, і при цьому живуть у західних країнах світу, під захистом кращої Армії світу, але тобі пропонують не чинити спротив ворогу.

– Це коли тобі прийшла повістка про мобілізацію до армії, ти готуєшся, підліковуєшся аби пройти ВЛК , а твій друг пише тобі прохання про те, щоб ти допоміг йому відмазатись від служби в армії.

– Це коли бойові медики просять тебе, капелана, – негайно сісти до евакуаційного реанімобіля разом з важкими пораненими воїнами, бо вони точно помруть по дорозі.

– Це коли вночі, по дорозі з фронту – ламається твій автобус капелана з тілом загиблого твого друга на борту, а дружина загиблого телефонує тобі і її всю трусить, і немає нікого поруч з нею, а завтра поховання.

– Це коли тебе запрошують сказати проповідь в неділю у Церкві, а ти не можеш стати з ліжка, бо все болить, а насправді – тобі просто нічого сказати, відчуваєш себе не просто вигорівши., а повністю згорівшим і знищеним зсередини, бо вчора робив Скорботне сповіщення і поховання загиблого, і сам потребуєш доброго слова підтримки, допомоги і зцілення.

– Це коли тебе ніколи не запрошують на свято, провести одруження, хрещення, благословіння дітей, але завжди просять провести поховання та подальшу роботу з душпастирської опіки над рідними, чиї серця розірвало горе втрати.