“Хоч лунали вибухи, але на серці був мир від Бога, що все буде добре

   Надранок 24 лютого я прокинулась як завжди, зробити молочко для меншого сина, але це був незвичайний ранок…  Тільки я встала – вже почула перші удари, вони були не сильні і десь віддалено, але тривога моментально пробігла по тілу. Збудивши чоловіка, я сказала: «Щось недобре відбувається».

Коли ми відкрили свої телефони, рідні, друзі усі писали: «почалась війна». Новини приходили щохвилинно про нові й нові вибухи. Почалась повномасштабна війна!

Оскільки ми жили в Ірпені, біля нас зовсім поруч – Гостомельський аеропорт. Літаки стали літати часто, вибухи – сильніші й частіші. Багато друзів і рідних поспішили залишити місто.

На дорогах були страшні затори, масові аварії, і люди їхали під звуки постійних пострілів, вибухів.

Першого ж дня над нашим домом пролетіли винищувачі, дуже низько. Оскільки поблизу будинку – сосни, один із них пролетів між деревами. Вночі, звісно, вже було не до сну. Ми чули бої, які відбувалися за гостомельський аеропорт.

На другий день все було майже так само, тривога на серці, молитва на устах, тільки удари ставали сильніші. На вулицю виходити було страшно. Вже того ж дня з’явилися новини про розстріл машин цивільних, які виїжджали зі сусідньої Бучі. Тому опинитися на дорозі було ще небезпечніше. Адже на ній ти просто стаєш мішенню.

Найстрашніший момент, який закарбувався в моєму серці, коли подзвонили сусіди й повідомили: «Десь на вашу територію поставили мітку». Ці емоції описати неможливо, ти поспіхом вдягаєш обох дітей, не знаєш, що брати з собою та куди бігти. Паралельно телефонуєш рідним, щоб молилися, і бачиш перелякані дитячі очі, які не розуміють, чому їхня мама так плаче.

Чоловік відразу побіг шукати цю мітку, вибігли на пошуки й інші чоловіки та люди, які жили поряд. Мітку не знайшли, деякі люди пішли її шукати трохи далі і буквально через декілька хвилин нам телефонують і кажуть, що йде колона танків у нашу сторону, «ховайтеся!».

Знову молитва до Бога. І через деякий час ми дізнаємось з новин, що 17 танків були знищені ЗСУ. Вночі знову були вибухи, один дуже потужний. Виявилося, підірвали міст у Романівці, це десь близько 3 км від нашого будинку. Ми розуміли, що надалі лишатися дуже небезпечно і з самого ранку почали збиратися, щоб виїжджати. Вибухи були добре чутні, але ми пакували машину й садили в неї дітей.

Чоловік сказав: «Я буду дивитись на дорогу, а ти дивись по сторонам, щоб, якщо буде танк, ми відразу розвернулися й тікали».
Хоч лунали вибухи, але на серці був мир від Бога, що все буде добре.
Як тільки ми виїхали з Ірпеня, в нашу групу ірпінчан уже надійшла інформація, щоб ніхто не виходив на вулицю, бо там уже диверсанти зі зброєю, а ми проїжджали саме тією вулицею.

На трасі було пусто, багато залишених, побитих машин, люди лишали просто на узбіччі речі, хтось – дитячий візок. Ми їхали без жодного затору чи тягучки, траса була практично пуста.  І ми виїхали у більш безпечне місце просто зеленим коридором. Тільки молитва на устах лунала і подяка Богу за Його велику милість.