«Літак згорів, та я вижила». Дивовижна історія спасіння
Ця історія сталася з Ольгою Гудковою 27 червня 2019 року в аеропорту міста Нижнєангарськ на півночі озера Байкал, республіка Бурятія. Жінка розповідає про диво спасіння під час авіакатастрофи та мир у серці, який подарував їй Бог під час трагедії.
“Перший двигун у літака відмовив, коли ми летіли над озером Байкал. Ми ще нічого не знали, але вже в той час я відчула спонукання від Господа прочитати пам’ятку щодо дій під час аварійної посадки літака АН-24, на якому ми летіли. Особливо мені запам’яталася картинка, на якій було показано, що при ударі об землю або воду потрібно було витягнути руки, нахилити переднє сидіння і тулуб вперед та вниз. Я так і зробила, але зараз думаю, що без Божої допомоги нічого такого не зробила б. Хіба знаєш, коли ти ось-ось об щось вдаришся?
Літак приземлився на величезній швидкості, оскільки після першого кола над аеропортом відмовив другий двигун, і не було можливості знизити швидкість за допомогою двигунів. Але, все-таки, ми приземлилися! Уявляю, як Божі ангели тримали літак заради нас – сорока трьох осіб, що залишилися в живих, серед яких було троє віруючих!
При ударі об бетонну смугу лопнула гума на правому шасі. Вона клаптями злітала з колеса. Літак викотився на грунт, підім’яв під себе огорожу аеропорту, і тут зламалося колесо. Все могло б закінчитися просто сильним переляком, якби поруч не виявилася будівля очисних споруд. І тут літак різко розвернувся вправо і врізався в цю будівлю. З правого боку почалася пожежа, тому потрібно було терміново евакуюватися…
Я не пам’ятаю, що боялася. Страху не було. Я отримувала інструкції зсередини, що робити. Мозок працював бездоганно. Почула: «Речі не брати! Виходити по одному один за одним! Не панікувати!». На лівій руці у мене висіла сумка з документами та телефоном, я взяла її… Окуляри злетіли, мабуть, при ударі, але про них я тоді не думала.
Коли підійшла моя черга виходити, я помітила молоду пару бурят, які металися з боку в бік. Вона міцно тримала дитину, а він твердив: «Допоможіть! Рятуйте! Врятуйте хоча б сина!». Я взяла чоловіка за руку і підштовхнула до вікна, через яке ми вибиралися назовні.
Побачивши, що молода мама стоїть в розгубленості, вихопила у неї дитину і кинула її в руки батька, потім підштовхнула і дівчину. А коли довелося вилазити самій, не могла підняти ноги, тому попросила тих, хто стояв позаду, виштовхнути і мене.
Я бачила лише крило літака зліва і уламки будівлі внизу. До землі було близько двох метрів… Пам’ятаю, що страху не було. Отямилася, стоячи на одному з уламків з піднятою вгору лівою рукою і міцно тримаючи сумочку з документами, яка застрягла у вікні. Потім ще довго раділа і славила Бога, уявляючи ангела, який «перевернув» мене в повітрі. Я повинна була впасти головою вниз, але цього не сталося. Слава Богу!
Далі потрібно було обійти будівлю і перелізти через сітку-огорожу. Літак вже сильно горів, і нам треба було швидше йти. Біля паркану я знову побачила ту молоду сім’ю: вони ходили туди-сюди, не розуміючи, що робити. Оскільки часу роздумувати не було, наказовим тоном я сказала чоловікові перелазити через сітку, потім забрала у мами дитину, передала його батькові і допомогла перебратися їй самій. А потім вона допомогла мені.
Я йшла босоніж по зеленому полю, оскільки взуття злетіло, і без окулярів… Але в повному Божому мирі і з радістю в серці, що жива! Слава Богу!
Знову і знову я славлю Господа, «що став Ти на поміч для мене, в тіні ж Твоїх крил я співатиму! Пригорнулась до Тебе душа моя, правиця Твоя підпирає мене» (Пс. 63: 8-9)”.