“Мені дуже страшно, але хай буде воля Твоя!”
Цей текст здатен перевернути життя кожного, хто дочитає його до кінця!
«Легко довіряти Богу, коли Він люб’язно виконує всі забаганки і життя йде «за планом». Але трапляються моменти коли довіряти страшно і боляче, коли взиваєш до Нього а Він мовчить і не залишається виходу крім просто чекати, що колись Він таки відповість, бо тобі просто більше нікуди іти.
Сьогодні я хочу розповісти історію довіри до Бога і Його чудес в моєму житті.
Все почалось на 32 тижні моєї першої вагітності. Я прийшла на плановий огляд до лікаря, виявили підвищений тиск 160/100, якого я навіть не відчувала. В той же день опинилася в стаціонарі, а через 3 дні – в реанімації, з кожним днем стан стабільно погіршувався. На 2 тиждень в неділю вночі тиск піднявся до 230/130, лікарів на зміні мінімум, до ранку в 2 руки мені вливали різні крапельниці і буквально годували клофеліном, давали по таблетці через кожну годину. На ранок тиск вдалось збити до 160. Зібрали консиліум – екстрене кесарево. Щоо? Я була в паніці. Все, що могла сказати Богу в той момент: «Мені дуже страшно, але хай буде воля Твоя». Після цього відчула такий мир і зрозуміла, яка б не була розв’язка, мене чекає життя або тут або там, де немає ані сліз, ані горя».
На операційному столі після місцевої анастезії знову почалась паніка. Я відчувала хід операції і з моя уява на той момент була небезпечнішою, ніж загальний наркоз. Бог знову прийшов на допомогу – мені його зробили після невдалої спроби місцевого. Ті перелякані очі анестезіолога коли я сказала, що відчуваю руки хірургів на животі після першого уколу, не забуду ніколи.
Після операції лікарі ще тиждень боролись за моє життя, та ще місяць за життя нашої донечки, яка народилась з вагою 1560 грам. В мене часто падав пульс до 35 уд/хв, в Каріни не працювала система травлення. Донечку нормально побачила десь на 10 день після пологів. підійшовши вперше до бокса де вона знаходилась, подумала це, що моя дитина? я не відчувала абсолютно нічого, такого повороту подій я аж ніяк не очікувала. Молилась і плакала: «Боже, де ж той материнський інстинкт?! Невже так буде весь час?!». В голові сотні питань, відповідей на які я не знала.
Я навіть до кінця не розуміла всю серйозність ситуації , іноді було відчуття що живу десь паралельно в своєму світі. Почуття провини не давало спокою, інші матері так переживають за своїх дітей а я – ні, і заставити себе, щось відчути теж не можу.
Найбільше, про що переживала – де взяти кошти на лікування, бо щодня на препарати Каріні йшли не маленькі суми, її шлунок довго відмовлявся працювати і вона жила завдяки крапельницям. Лікарі не давали ніяких гарантій шанси 50/50. Запрацює травна система буде жити, а як ні, – то ні. Всі рідні, друзі, церква постійно молились за нас, відвідували і підтримували морально, молитовно, фінансово. І в один день, коли вже не було, в кого позичати гроші, я просто сказала Боже я втомилась від переживань, якщо маєш забрати її, дай сили це пережити, а як ні, то благослови фінансово.
Після молитви в серці пригадалось слово:
“Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою.” (Фил.4:6)
А потім ще одне:
“Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!” (Матв.6:34)
Я подякувала Богу за відповідь і за те, що на сьогодні ми маємо все необхідне і довірила завтра в Його Руки.
Результату не очікувала. Наступного ранку мені принесли рахунок всього на 200 гривень (на ті останні, які якраз в мене були), сказали, що Каріні стало краще і ті супердорогі препарати вже не потрібні.
Я плакала і дякувала Богу за Його вірність. А вже в обід мені прийшла смс про зарахування коштів на зарплатну карту. Заробляла я на той час достойно, тому виплати повністю вистачило, щоб покрити всі витрати на наступний місяць перебування в лікарні, купити необхідні дитячі речі та віддати борги. Я щиро раділа, дякувала Богу, за Його чудо, що ми залишились живі, що Він відкрив серця лікарів і не довелось, крім медикаментів платити ще й за медичні послуги. Думала, що все найважче залишилось позаду, аби ж я знала що найскладніше випробування чекає попереду.
Після приїзду додому зі мною почали відбуватись жахливі речі – все і всі дратували, навіть дитина, і я нічого не могла з цим зробити, сплески емоцій були не контрольованими, не було ніяких теплих почуттів до Каріни. Щодня я почувалась винною, благала Бога допомогти мені, а Він мовчав. Я перепробувала багато методів (у тому числі й піст та молитву покаяння), а ситуація всеодно залишалась без змін. Я втратила сенс життя і часто жаліла, що не померла тоді в лікарні.
Декілька місяців просто щоденно «молилась до потолка» і читала Біблію «для галоч». Було важко і не зрозуміло, що я такого зробила? Чому перестала чути голос Божий? нікому не розповідала про це, бо не готова була ще й до осудження та критики. Одного разу, коли вже не було слів для молитви я усвідомила, що в світ не хочу повертатись і за Богом далі йти немає сил. Бо, чим більше шукаю Його, тим більше проблем приходить в життя і складається враження, що Він віддаляється від мене. Вирішила просто бути номінальною (ну а що? багато людей так живуть і все в них нормально в житті). Тоді вперше за довгий час почула голос в серці: «Йди своїм шляхом – Я тебе не тримаю».
«Куди мені йти, якщо в Тебе джерело життя», – була моя перша думка. І я вирішила не здаватись та продовжувати шукати Його.
З часом почала розуміти, що Бог тоді не мовчав, а говорив про свою любов через різні обставини дуже голосно, я просто не здатна була до кінця це збагнути. Повне зцілення від ускладнень в роботі нирок, коли 5 місяців після пологів аналізи були жахливими, а на 6 лікар не могла пояснити, чому і сліду від хвороби не залишилось. Звільнення від тяжкої після родової депресії, про яку я дізналась зі стенду в психоневрологічному диспансері, стоячи в черзі за довідкою в автошколу. Тоді тільки я зрозуміла, – навіть коли здається, що Бог мовчить і покинув, Він всеодно залишається поруч оберігаючи від різних незгод. Шкода, що не завжди я це помічала, бо була більше сконцентрована на проблемах.
Через 11 місяців я знову завагітніла, перша реакція – паніка, я зробила 10 тестів в надії, що це якась помилка. Перші 3 дні була дуже сильна боротьба в розумі: «Це дуже рано! Я не готова! Невже знову доведеться пережити операцію?!». До того ж ми жили з батьками, а чоловік працював в іншому місті, був постійно в роз’їздах.
Зателефонувала до Віталіка і кажу, що вагітна. Він зрадів і заспокоїв мене! Я прийняла дитину, як подарунок від Бога і знову довірилась Йому (тільки попросила, якщо можна зроби так, щоб цей раз народити природньо).
Бог відповів: «На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить». (Пс.36:5).
Він, як люблячий Батько, знову влаштував все якнайкраще, хоч гінеколог, у якої я стояла на обліку і головний лікар відділення, де лежала на збережені перед пологами, в один голос твердили: «В тебе ніхто не наважиться прийняти природні пологи навіть за гроші, ну хіба єдина надія лікар, яка приймала перші (в той час, якраз поїхала за кордон)!».
Рідні і друзі теж наполягали робити кесарський розтин. Але я знала, що Бог ніколи не обманює, Він вірний і виконає те, що пообіцяв. Я підписала документи на природні пологи і віддала головному лікарю, він з насмішкою прийняв їх. Вранці зібрали консиліум де було вказано, що протипоказань народжувати природньо не виявлено. Так з Божою допомогою через 1рік та 8 місяців після кесарево я народила самостійно без будь яких ускладнень!
Зараз в нас 2 прекрасних здорових діток. Бог влаштував всі обставини якнайкраще – ми переїхали від батьків, чоловік тепер має постійну роботу, він завжди поруч. З впевненістю кажу, що всі випробування насправді обернулись благословінням. Бог ніколи не буде знущатися над нами, якщо Він і допускає щось неприємне, то тільки для того, щоб відремонтувати наше серце і дати нам більше ніж ми можем уявити.
Хочу підбадьорити всіх, хто проходить важкі випробування в житті, ніколи не переставайте надіятись і довіряти Господу. Все, що вам насправді потрібно, ви вже маєте в Ньому, просто візьміть це вірою і слідуйте за Ним!»
