П’ять вагонів останньої надії з Ірпеня

Анна з Ірпеня розповідає, як дивом змогла сісти на останній потяг, та потрапити у Київ.

“3 березня у Гостомелі, Бучі, Ірпені почалося пекло. У будинок, де був мій син Лев, потрапив уламок. А під моїми вікнами не вщухали вибухи. Добу.

Незважаючи на це, тієї останньої ночі я спала не в підвалі, а в квартирі. На підлозі у коридорі. Я втомилася так, що мені було байдуже — потрапить снаряд чи ні.

4 березня у чаті була інформація, що з вокзалу Бучі буде евакуаційний поїзд до Києва. Іншими шляхами небезпечно – обстріли. Та й уцілілих мостів не залишилося. Папа Лева зателефонував і сказав, що ще буде поїзд із Ірпеня (це одна залізнична колія — Буча далі від Києва, Ірпінь трохи ближче).

Лева повезли до Ірпіня. Я планувала в Бучу. Але потім рванула і встигла в Ірпінь. І це було вірно. Здається, я потрапила до останнього поїзда, який зміг піти з того пекла.
⠀
Очікування потяга було таким. О 10-й на привокзальній площі вже був натовп. Іноді починало здаватися, що ті, хто попереду, просуваються – ніби робили кілька кроків уперед. Але ніхто не просувався — натовп ущільнювався. Так ми стояли дві години. 2 години, коли ти не можеш поворухнутися, тому що немає місця, де перепочити. Навколо кричали немовлята. Ніколи раніше я не тримала Лева так міцно.

Перший поїзд пішов. Повідомили, що він дійде до Києва і потім повернеться — за годину. Ми з Левом вже були біля сходів платформи. У цей момент розпочався обстріл. Бігти з площі, де юрба, було нікуди. Треба було присісти на відкритій місцевості під обстрілом. Але натовп був настільки щільним, що я не змогла навіть цього. Десь недалеко від мого будинку, де я була 2 години тому, влучила ракета. Можливо, ближче.

Я побачила, як дроти над залізничними шляхами пішли хвилею. Здалося, що й опорні стовпи зараз розлетяться… Військові повідомили, що шляхи знеструмлені. Поїзда не буде…
⠀
Хтось у розпачі пішов. Ми лишилися. Поїзд приїхав — він не приєднувався до дротів, тягли маневрені потяги. П’ять вагонів останньої надії. У нашому купе я нарахувала 16 людей. Люди стояли скрізь. Ми таки дісталися Києва.

Наступні 10 години ми провели з Левом на вокзалі. Я знайшла відносно тепле місце, де можна було сісти на підлогу. Через 3 години підійшов поліцейський і запитав, чи знаю я, що для мам та дітей доступна зала очікування підвищеного комфорту. Ні, я не знала. Я відчайдушно стежила за зарядом телефону і вивчила номер телефону дівчини, Крістіни, яка чекала нас у місці призначення. Поліцейський допоміг пройти до зали. То був рай. Тут було тепліше та були розетки.

Коли вранці наступного дня ми з Левом вийшли на вокзал, у мене навернулися сльози від запаху кави. Тут можна було купити каву. Тут взагалі можна придбати продукти. Далі був шлях до Европи…
⠀
Зараз ми з Левом у теплі та безпеці. Ми маємо умови, про які навряд чи може мріяти біженець. Але я біженка. Це жахливе почуття… У мене одні штани, одна пара кросівок та одна куртка. Але моя дитина ціла. Крістіно, я ніколи не зможу знайти слів, щоб висловити, як я тобі вдячна за допомогу.
⠀
Після того дня сполучення з Ірпенем було втрачене – снаряд потрапив у залізничні колії. Поїздів із пекла вже не було. Після мого виїзду я ще говорила із сусідами — стало ще гірше в місті. Потім надійшла інформація, що до нашого комплексу влучили…

І останнє, коли на вокзалі пролунав вибух, я зрозуміла, що біль від втрати всього –  нестерпний. Але більше немає того, що страшно втратити. А є нове, заради чого варто боротись далі. Ми збудуємо краще. Всім нашим захисникам — невимовна подяка”.

Анна Чаплигіна, Ірпінь