Як відзначали свято Водохреща запорозькі козаки
Як думаєте чи пірнали у мороз в ополонки запоріжські козаки? Ні! Пірнання у ополонку на свято Богоявлення не є і ніколи раніше не було українською християнською традицією.
Наші предки в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись). Про такий ритуал ми не знайдемо в серйозних наукових дослідженнях українських релігійних традицій. Це є швидше постсовковським спотворенням наших багатовікових національно-релігійних традицій. Ця мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо в 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали цей стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції».
У результаті – «моржівство» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, який більше схожий на язичництво, аніж на християнство.
Ось що записано в спогадах старого запорожця Микити Коржа, які колись в ХІХ ст. писано з вуст очевидця в працях історика козацтва професора Д. Яворницького та ін.
Так от, зі спогадів Микити Коржа ми дізнаємось, що “кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячі на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться”.
Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я і міці було побільше нашого. Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без будь-якої потреби.
У давнину у наших пращурів не було водорпровідних кранів у хатах, тому на Богоявлення святу воду після освячення набирали з ополонки, щоб пити потім хрещенську святу воду цілий рік, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати у освячених хрещенських джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води. Це якщо про релігійні традиції, а не моржівство. А так пірнайте на здоров’я хоч кожен день.
Протягом останніх років 19 січня під час або після Великого водосвяття все частіше спостерігаємо таку картину: у водоймах влаштовуються масові пірнання й купання з метою «змити гріхи» в освяченій воді.
Обмивання в ополонці на Водохреща ніяким чином не призводить до духовного очищення і не «звільняє» від гріхів. Жодного церковного припису для звершення такого дійства немає і, як твердять дослідники, в українського народу воно не мало поширення.
У країнах грецької церковної традиції поширений звичай освячувати води через кидання в них дерев’яного хреста, який чоловіки виловлюють з водойми. Але цей звичай все ж не є власне купанням чи зануренням, та й кліматичні умови у південних країнах суттєво відрізняються від України.
Дуже важливо розуміти суть християнського свята і не плутати його з модою, традиціями, народними віруваннями, тим більше – із забобонами чи марновірством.
19 січня за новим стилем Православна Церква урочисто відзначає одне із дванадесятих свят – Хрещення Господа Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа у річці Йордан.
Українські етнографи не фіксували у минулих століттях масових хрещенських купань, тим паче у тому вигляді, як це відбувається нині – часом зовсім без одягу, або з попереднім алкогольним «підігрівом» та гучними гуляннями опісля…
У велике свято Богоявлення ми дякуємо Богу, славимо Його, розуміючи, що найбільша для нас святиня – це Господь, Який спонукає кожну людину до внутрішніх змін в бік добра.
Освячена вода – не чарівна, але має благодатні (насамперед, для духа людини) властивості для тих, хто її з вірою приймає. Занурення в ополонку ніколи не замінить Таїнства Сповіді та Причастя. Вода не змиває гріхи, бо гріх – це не зовнішня проблема, а внутрішня хвороба душі. І щоб зцілитися від неї, потрібно її спочатку виявити, від щирого серця покаятися та змінитися за допомогою Божою.
На Водохреща немає потреби просити священника «побризкати більше», адже нема поняття «розбавленої святості». Нема потреби запасатися водою у найбільших бідонах чи каністрах – адже той, хто принесе на водосвяття навіть найбільшу банку, але разом із темними помислами і порожнім серцем, не отримає «більшої святості».
Не від кількості води залежить святість і міра отриманих дарів Божественної благодаті, а від того, як ви наближаєтеся до Господа, від вашого способу життя, ваших змін в душі, віри, ваших діл. І нарешті: Церква не забороняє пірнати у зимову воду, це право і вибір для кожного. Головне – не перетворювати таке купання на якийсь магічний ритуал, привід до пияцтва, гордості чи осудження ближнього – наприклад, того, хто таки вирішив зануритись в ополонку, аби випробувати своє тіло.