Ігор Лащук: “Люди з інвалідністю хочуть бути корисними суспільству”

“Змінити парадигму волонтерського руху”. Ця мрія Ігоря Лащука надихнула його на створення групи взаємодопомоги “Своя сорочка“, що об’єднала людей з інвалідністю, які бажать не лише забезпечувати себе самостійно, але й стати корисними для суспільства. Як це їм вдається говоримо з засновником спільноти Ігорем Лащуком.

Ігоре, рік тому в тебе народилась ідея спільноти “Своя сорочка” для людей з інвалідністю. З чого все почалось?

У 2017 році я почув історію пастора Руслана Пшиченко про те, як він розпочав допомагати людям з обмеженими фізичними можливостями. Він розповів, що багато років несе пасторське служіння, має двох дочок. Після одруження Руслан мріяв про сина, і коли народився Гектор, то він був дуже щасливий, мріючи про місіонерські подорожі разом з ним. Але, на превеликий жаль, хлопчик народився з вадами й у підлітковому віці помер… 

Ця особиста трагедія надихнула його на посвячене служіння людям з інвалідністю. Історія пастора про його служіння “Ісус і Гектор” вразила мене у саме серце. Пастор додав, що, можливо, в залі є людина, яку це надихне служити таким людям… Думаю, це був я.

І після цього я не знаходив спокою і скрізь бачив підтвердження того, що мені потрібно служити цим людям. Так, наприклад, я виходив зі свого будинку і на лавці сиділа дівчина або чоловік у інвалідному візочку, або без руки чи ноги. Я їх не шукав – вони самі мене почали знаходити, писати на фейсбук-сторінку тощо. Йшов час, я думав і говорив тільки про це. Одного разу на домашній групі друзі сказали мені: “Розпочинай служіння, а ми тобі будемо допомагати в цьому”.  Я дуже вдячний їм за це, а ще за те, що на сьогодні вони завжди підтримують наше сліжіння.

А чим ти займався до цього періоду?

До того, як прийти до Бога, я був залежною від наркотиків людиною, через це і втратив ногу… Про Бога я знав з дитинства, але звернувся до Нього по-справжньому вже після цієї події. У 2000 році я приїхав до реабілітаційного центру, після нього закінчив коледж святого Якова, через два роки став заступником директора центру. Довгий час служив наркозалежним людям, але у 2017 році Бог показав інше бачення.

Я довго вагався перед тим, як почати служити людям з інвалідністю. Але, як я сказав, постійно зустрічався з ними. Навпроти мого будинку знаходиться інтернат для людей з інвалідністю, там я познайомився з сімейною парою: жінка незряча, чоловік з ходунками, а також з директором цього пансіонату.

Тобто біля тебе почались гуртуватись люди з інвалідністю?

Ні, мені Бог їх спочатку почав показувати. До цього часу я, як людина з інвалідністю, соромився підходити до них. Я вважав, що на їхньому фоні і я виглядаю як інвалід. Мені завжди хотілось заховатись серед здорових людей, і багато моїх друзів – люди без фізичних вад.

Одного вечора я прийшов додому, встиг тільки-но закрити двері, включити світло, і сказав: “Господи, я приймаю рішення служити цим людям”. Я не знав, як це буде, але розумів, що мені потрібно почати їм служити.

Після цього почались відбуватись надзвичайні речі. Так, наприклад, у вайбер-групі одного дня прийшло повідомлення, що потрібно підвести людину. Я погодився і навіть не сумнівався, що це буде людина особлива. Коли я зателефонував – це був чоловік на візку…

Багато було підтверджень. Одного разу я поїхав на конференцію, де мені подарували диски, книжечки, в яких говорилось про те, як допомагати людям з інвалідністю.

Так нас зібралась групка – чоловік 15. І ми вирішили виїхати разом на тиждень в Будинок милосердя – ближче познайомитись, зрозуміти, що робити далі. В основному це були люди з нашої церкви “Християнська надія”, в якій вони почувають себе, як вдома, адже громада має різноманітні служіння для людей з інвалідністю і по-справжньому піклується про них.

Як пройшов ваш перший виїзд?

Ми розробили програму, гарно поспілкувались, домовились разом вивчати Слово Боже, запрошувати цікавих талановитих людей.

Ми відпочивали, молились і на моє велике здивування – ніхто з них протягом тижня не поскаржився на погане життя на те, що не вистачає грошей.

Тобто це не головна проблема – належне матеріальне забезпечення?

Розумієте, людям з інвалідністю найперше не вистачає спілкування. Вони хочуть бути корисними, мати друзів, вони готові приїздити до церкви хоч щодня. Але для цього їм потрібно, щоб хтось їх забрав з дому. Людям на візку необхідний зручний туалет, якого, на жаль, поки що не скрізь зустрінеш…

І скільки людей на сьогодні об’єднує ваша група “Своя сорочка”?

Загальна кількість приблизно 25 чоловік, приєднуються нові. Ми щовівторка збираємось разом, четверо людей закінчили курс “Основи віри”, інші вивчають Біблію, відвідують різні служіння. Сьогодні, наприклад, всі разом їдемо на концерт в Клуб LIFE.

Тобто досить цікаво проводити вихідні?

Так, ми виїжджаємо на природу, святкуємо дні народження, ходимо в кіно, на футбол.

Як змінилось життя людей зі спільноти за цей час?

Можна говорити, що у всіх змінилось на краще. По-перше, люди почали більше вивчати Біблію, молитися за інших людей. По-друге, стали почувати себе потрібними. Наприклад, Алла освоїла професію масажиста (попри те, що не бачить), почала заробляти гроші та навіть жертвує фінанси на потреби служіння.

Разом беремо участь у євангелізаціях в Гідропарку, Парку Перемоги, під час яких запрошуємо людей дізнатись більше про Бога. Олексій співає у групі прославлення під час цих заходів.

Юля раніше зовсім не розмовляла, а зараз ми розуміємо, що саме вона хоче сказати. В цьому році вона прийняла водне хрещення. До цього часу вона навіть не могла самостійно ходити, зараз це їй вдається. Аллу і Юлю час від часу відвозимо до салону краси, в якому їм роблять зачіски, педикюр, манікюр.

Іра, Діма – це чоловік і жінка – вишивають бісером картини, сорочки, роблять сувенірну продукцію. Коли нас запрошують на будь-які вечори, то вони від нашої групи завжди дарують подарунки ручної роботи.

Я знаю, що “Своя сорочка” це не лише служіння, а й лінійка продукції для прання? Розкажи про це направлення.

Коли я служив у центрі реабілітація, то завжди шукав, де б придбати пральні засоби – недорогі та якісні. Одного разу про це дізнався мій знайомий, який мав власне виробництво. Він запропонував мені формулу прального гелю та сказав, що, якщо я зможу пройти всі дозволи, то можна буде випускати його під власною маркою.

Я почав їздити по різним інстанціям, зрозумів що саме потрібно для сертифікації продукції. Поступово отримав всі дозволи – для цього проводились різні лабораторні дослідження. Так і народився бренд і зареєстрована торгова марка “Своя сорочка”, а згодом і служіння для людей з інвалідністю.

А чому так назва?

“Сорочка” – тому що має відношення до прання. До того ж є таке народне прислів’я “Своя сорочка ближче до тіла”, яке, як на мене, пов’язане з людьми, яких об’єднали життєві проблеми й вони розуміють один одного.

Чи беруть в цьому бізнесі участь люди з інвалідістю?

Маю це в планах. Наприклад, залучати їх до наклейки етикеток, розповсюдження товару тощо. В нашій групі є Владислав, який готовий  працювати як контент-менеджер й допомагати в бізнесі.

Ти завжди займався підприємницькою діяльністю?

За освітою я юрист. Освіту здобув, коли працював у центрі реабілітації. На той час багато наших випускників зіштовхувались з переслідуваннями за злочини, які вони скоювали раніше до того, як потрапляли в центр. Ця проблема й підштовхнула мене до того, що я вибрав цю професію. В університеті “Україна” є групи, в яких можуть навчатись люди з інвалідністю, я й приєднався до неї в той час.

Я їздив на судові засідання у якості громадського захисника і було радісно бачити, як з зали відпускали наших хлопців, попередньо знявши з них обвинувачення. Мені це подобалось, я бачив, як Бог мені в цьому допомагав, а підприємництвом я займався тому, що потрібно було на щось жити. 

Ще мав досвід власника пекарні – разом з друзями займався і такою діяльністю.

Що потрібно найбільше людям, яким ти служиш зараз?

Я мрію про те, щоб ми ні в кого не просили гроші, а змогли б самі заробляти на життя. Для цього й народилась ідея з пральним гелем. Ми хочемо змінити парадигму волонтерського руху: щоб люди з інвалідністю мали можливість допомагати один одному, а ще – допомагали іншим.

Ми називаємо нашу команду “групою взаємодопомоги людей з інвалідністю” і вже вийшли на той рівень, де можемо бути корисними й іншим людям. Алла робить масаж, Іра та Діма вишивають та створюють сувенірну продукцію. Інші планують здобути освіту і професію.

Але є ж люди, які не можуть нічого робити фізично? Як бути з ними?

В нас був дуже цікавий досвід. Одного разу нас запросив директор Асоціації ПОКЛИК допомогти клеїти на коробочки надписи. Алла, яка не в змозі була приєднатись до цієї роботу з причини вад зору, була поруч з нами, декламувала вірші, розповідала різноманітні історії. Вона відчувала причетність до команди. Нас то піцою пригощали, то кавою частували – і так дні чотири. А потім Анатолій (директор ПОКЛИКу – ред.) зробив нам подарунок – неочікувано вручив грошову премію. Для нас це був сюрприз – ми відчули себе потрібними та корисними…

У служіння є нагальні потреби?

Сподіваємось, незабаром у церкві нам виділять кімнату, де ми могли б збиратися для спілкування та навчання. Ми поставимо декілька комп’ютерних столиків, диванчик, поруч облаштуємо для людей з інвалідністю туалет. Люди готові щодня приїздити – працювати, навчатись. Ми могли б запрошувати вчителів, які б нас вчили комп’ютерним програмам, англійської мови та ін.

Мріємо про те, щоб бути корисними церкві й суспільству. Нам не потрібна жалість, ми потребуємо спілкування, розуміння, дружби, і для цього треба небагато: невеличке приміщення. Ці люди дуже працьовиті, все, що потрібно їм – створити належні умови.

Які плани у вашого служіння?

Крім облаштування окремої кімнати, ми плануємо відкрити центр оздоровлення для людей з інвалідністю – куди б всі охочі могли б приїжджати, відпочивати, набратись сил, вивчати Слово Боже і, звичайно ж, молитись.

Дякую за розмову та успіхів у служінні!

https://www.facebook.com/klub.life.ua/videos/924385144428416/