Їм грозив розстріл, але Бог чудом врятував

Родина Костюк розповідає про те, як вони пережили найстрашніші дні під окупацією росії, дивом залишились в живих та вирвались з-під куль на Рівненщину.

24 лютого, повертаючись з магазину, біля стадіону Бучі ми почули жахливі вибухи. Росіяни атакували Гостомельський аеропорт. Так ми дізнались, що розпочалась війна. Ми почали молитись, питати Бога, що робити, адже в перші дні війни наші сусіди в паніці почали тікати зі своїх домівок.

Події дуже швидко розвивались: за два дні була сформована тероборона в Немішаєво. Почали мости бомбити, а щоб купити хліб, треба було селом їхати, а там постійно лунали вибухи. В нашому районі залишився один магазин та одна аптека. Люди в паніці закуповували все, стояли кілометрові черги. Не просто було щось купити. Через 5 днів від початку війни  магазини були спустошені. 2 березня ми залишились без води та світла.

Ми не могли повірити, що в наш час відбуваються такі звірста. Але водночас наша родина стала дуже близька до Бога. Ми молились, читали Біблію, дивились новини. На початку березня ми втратили зв’язок з донькою, яка з родиною проживала в Маріуполі, який нещадно бомбили в ті дні.

В  нашому районі ми спостерігали велике скупчення російських танків. Одного дня чоловік зняв колону танків та телефон, для того, щоб передати ЗСУ, і це могло обернутись трагедією.

Ми побачили, як російський танк заїхав у двір сусідів, а потім військові почали оточувати  наш будинок. Ми сховались у кімнаті доньки, їй 13 років, стали на коліна та почали молитись про Божий захист. Я писала повідомлення у молитовну групу, щоб церква молилась за нас. Ми розуміли, що щось відбулось  – адже росіни шли саме в наш дім.

Вони постукали у двері, чоловік відчинив. На порозі стояло троє росіян. Вони спитали, де телефон, і сказали видалити все, що зняв чоловік.

Я впала на коліна та почала просити їх йти звідси. Сили мені дав Бог, адже я почала їм говорити про спасіння Боже, про те, що їх чекають вдома, а тут вони знайдуть лише смерть. Вони запевнили, що не вб’ють нас, а лише прийшли “навести тут порядок”.

Після цього ми багато молились, просили, щоб Бог захистив будинок, нас, адже вночі вони могли направити танк і вщент розбомбити будівлю.

В нас ще лежача бабуся, тому ми під свічками шли до неї в кімнату, читали Євангеліє, молились, роздумували. Коли починались бої,  донька плакала, при постійних вибухах я валила її на підлогу, накривала подушками. Далі ставало все страшніше – під танками, ракетними установками – виїхати було неможливо.

Кожні 5 хвилин ми спостерігали маневрування танків, які прикривались нами. Ми не розуміли, що робити, тільки молились. Було дуже тяжко морально, а ще втрачений зв’язок з донькою з Маріуполя. Одного дня, вибігши на дорогу, щоб спіймати інтернет, волонтери повідомили, що будинок доньки зруйновано. Я знала, що вони в підвал не ходять, тому ця звістка мене “вбила”.

На колінах я почала  взивати до Бога, нагадюючи Йому слова з Біблії, в яких сказано, що ніхто не загине, що “спасеться ти і твій дім”.   Наступного дня чоловік доньки повідомив нам, що всі вони живі, і Бог чудовим чином піклується про них.

Після цього зрозуміли, що треба виїздити.  На нашій вулиці стояла розстріляна машина, тому самостійно ми не наважились виїжджати. Треба було чикати, коли сформується колона – хоча б 5-6 машин.

О 5 ранку ми прокинулись, з допомогою сусіда перенесли бабусю у машину, і почали їхати з молитвою, розуміючи, що зараз або виїдеш чи назавжди залишишся. Ми виїхали о 6 ранку 11 березня. Відрізок від дому на сусідню вулицю в 300 метрів, щоб доєднатись до колони та виїхати на Варшавську трасу, був найнебезпечніший. Будь якої миті міг виїхати танк і почати стріляти. Ми просили церкву молитись за виїзд.

Слава Богу, ми приєднались до колони. Нас супроводжував староста села, як провіднік.  Коли ми зупинялись на блок-постах, він виходив договарювався, говорив, що в машинах люди похилого віку з дітьми. Ми молились за нього, опустивши голови. Їхали лісами полями, навколо бачили багато мертвих людей під снігом в селах недалеко від Макарова, танки на подвір’ях.

Біля українського блок-посту почався обстріл, почали сильніше молились, і Слава Богу – Бог вивів. Ми одні повернули на Рівне й поїхали Житомирською трасою. Чоловік набрав швидкість, не розуміючи, чого так жене, але на українському блок-посту здивовані бійці спитали, як ми прорвались, тому що цей відрізок дорогу постійно обстрілювали.

Коли ми під’їхали до Рівного, на заправці до нас підійшли волонтери, запропонуваши пиріжки, ліки. Це були християни.

Душевно ми були дуже зломлені, але з часом Бог доторкнувся до наших душ та зцілив рани.