Василь Симоненко. 75 років із дня народження
Нині йому виповнилося б лише 75. Василь Симоненко не дожив навіть до своїх 30. І за все своє життя побачив надруковану єдину збірку своєї поезії «Тиша і грім». Після смерті в Україні його не друкували 16 років, і лише 1981 року нарешті з’явилася книжка з передмовою Олеся Гончара. Потім були інші.
Осип Зінкевич, літературознавець, засновник і голова видавництва «Смолоскип»:
«Коли ми були ще студентами, – спочатку у Парижі, пізніше у США – то слідкували за подіями в Україні. У той час ми видавали журнал «Смолоскип», друкували шістдесятників. Передплачували майже усі літературні видання з України. І чекали, коли в українській літературі з’явиться та людина, яка буде зрозуміла для цілого нашого народу. Перші у Західній діаспорі. До нас Симоненко дійшов тільки 1964 року, вже після смерті. Ми побачили його виразну українську, громадянську і національну позиції. Його політичні підтексти були для нас близькими й переконливими, бо Симоненко у той складний час вірив у багатьох шістдесятників і в наш народ. Тоді ми вирішили назвати видавництво «Смолоскип» іменем Василя Симоненка».
Анатолій Ткаченко, доктор філологічних наук, літературознавець:
«Можна пам’ятник Симоненку поставити, кілька, але тут є його кіносценарій, який можна спробувати відреставрувати і відзняти. Є п’єса, з нашою назвою, бо вона була без назви. Ми знайшли її в рукописах і подали в «Сучасность» ще 1995 року. І досі жоден театр не зацікавився. Та на Симоненка в театр підуть! П’єса студентська, не дуже досконала, але там про любов, 50-ті роки, там атмосфера гуртожитків… Ну, і це буде пам’ятник Симоненку».
Євген Сверстюк, доктор філософії, президент Українського пен-клубу, громадський діяч:
«Василя Симоненка люблять, Василя Симоненка любили. Чому? Тому що Василь Симоненко любив. І я думаю, що він тим вирізнявся передусім. Силою своєї любові… Він передчував. Дуже часто відчувались його тремтячі інтонації. Але він встиг сказати все, що накипіло на душі. А був він людиною, яка дуже любить і дуже ненавидить».
«Мені пригадується перша зустріч із Василем Симоненком. Жив поет у Черкасах, приїжджав часом. Зі мною підходило знайомитись багато хлопців. Якось підійшов Василь Симоненко. «Ви Євген Сверстюк?» – «Так». – «Я – Василь Симоненко. Далеко Ви йдете?» – «До бібліотеки». – «Можна з Вами пройтися?» – «Коли Ви – Василь Симоненко, то я не піду до бібліотеки. Ходімо до Івана Світличного». Василь уже був автором, і тільки тоді підійшов знайомитися. Навіщо ми йому були потрібні? Він шукав людей, які серйозно і вимогливо поставляться до того, що він пише. Це дуже важливо для поета – дати почитати свій твір і почути хоч і найгіршу, найсуворішу оцінку, але не компліментарну. Василь дуже дорожив тим, щоби не давати на люди тих речей, які не підіймають його як поета».
Лесь Танюк, режисер театру і кіно:
«У наш час було багато інших поетів, можливо, вищих на якомусь інтелектуальному рівні. Багато. Але Симоненко мені цікавий, як Шекспір. За часів Шекспіра були князі і графи, які мали вищу освіту, але він умів переживати, як ніхто. Симоненко цікавий тим, що переживав так глибоко, як, може, ніхто інший. Оце переживання дало нам блискучого поета…
Якось ми зробили в театральному інституті вечір Симоненка у 60-му році. Був у нас такий гурток «Зелена лампа». Ми зібрали багато людей, і Симоненко прийшов зі своїм приятелем. І вони обоє читали свої твори. У Василя усі дівчата питали, чи він одружений. Цей вечір був цікавий ще й тим, що після нього ЦК Компартії почало активно цікавитись нашою діяльністю».
Іван Драч, поет, перекладач, кіносценарист:
«…Були контакти з Василем Симоненком як з дивовижно чистою, славною людиною.
Для мене відчуття Симоненка відбулося одного дивовижного дня, коли ми були на озері Доброму на Волині. Сидимо на березі, і раптом якийсь гурт машин, а з цього гурту висипаються дівчата і хлопці – купаються, співають. І раптом потім серед цих пісень виринає пісня на слова Симоненка… Це все те, що ввійшло у народ, проти якого жодним чином не заперечиш. І це навіки ввійшло і зачепилося у нім».