Якщо Бог тебе кличе, то треба йти

Отець Олександр Коцюр, римо-католицький священик з 10-річним стажем з маленького села Голозубинці, що у Хмельницькій області, служить декілька років поспіль воєнним капеланом та при потребі допомагає й фізично. Як тільки в Україні почалась війна, він не зміг стояти осторонь та почав разом з командою однодумців провідувати бійців та постачати необхідні речі.

Його благодійна діяльність різноманітна, для бійців на фронт він зможе дістати все.
“Ангели мені з неба не являлись, не казали, що робити, просто чисто по-людськи робив те, що було викликом кожного дня. Хлопці на фронті багато чого потребують, і я відповідав на цю проблему, звісно, що завжди з допомогою інших людей“.
Розповідаючи про свою благодійну роботу, він декілька разів зауважує, що це робота всієї команди, а не однієї людини.
“Це не моя особиста заслуга. Якщо Бог тебе кличе, то треба йти. Є люди, які постійно відкликаються на дану проблему. Це різний контингент людей, які нам допомагають. Це люди, які бачать проблему, бачать потреби, і відповідають на них тим, чим можуть”.
Відповідаючи на питання, на кого спрямована допомога, отець Олександр говорить лаконічно: “Це ті люди, яких ставить переді мною Бог. Там на фронті, якщо хтось чогось потребує, то твій номер швидко розходиться по частинах. І починають телефонувати мені, і ти вже наступним допомагаєш. Тобто це не є якась конкретна група чи батальйон, і ми більше нікому іншому не допомагаємо. Я вважаю, що це взагалі помилка волонтерів, що вони беруть, наприклад одну групу і тій пакують все з надлишком. Бувають такі парадокси, коли хлопці мені висилають згущене молоко, тушонку для того, щоб я це переслав далі”, – розповідає священик.
З солдатами о. Олександр часто спілкується у телефонному режимі.
“Ми говоримо на матеріальні теми – хто чого потребує, як краще це організувати, а вже в особистому контакті – сповідь, благословіння. Я не всім кажу, що я священик, бо коли вони цього не знають, стають навіть більш відкритими”, – говорить о.Олександр.
Про свою працю розповідає, що це вже звичні речі за останні два роки.
“Останнє, що діставав туди – це розгрузки, але то вже такі дрібниці, ніби хліба купити. Є набагато більші проблеми, наприклад, машини швидкої допомоги, – це одне з того, що потрібно. Нещодавно мій колега пригнав автомобіль, який хлопці замовляли, і я його один нещодавно переганяв, але в дорозі він зламався, то ми його ремонтували. Але то вже звична робота для мене” – каже о. Олександр.