Люди з інвалідністю не мають відчувати обмежень, а суспільство не має сприймати їх як неповноцінних
На сайті Київради 11 березня з’явилася петиція з вимогою облаштувати металеві пандуси у приміщенні Київського фунікулеру. Серед аргументів, зокрема, є й такі: “Ми пропонуємо встановлення металевих пандусів, які дозволять самостійно підніматися та спускатися особам з обмеженими можливостями. Ця ініціатива також полегшить переміщення батьків із візками та осіб, які супроводжують дітей на велосипедах”.
На день виходу цієї публікації петиція набрала трохи більше 800 підписів з шести тисяч необхідних. Та навіть збір усіх підписів не є гарантією облаштування пандусів. Ба більше, скільки потрібно ще точкових петицій, аби ситуація з доступністю українських міст, нарешті, стала змінюватись на користь усіх мешканців?
За даними ООН , близько 15% всього населення Землі має інвалідність. Проте, як кажуть урбаністи, більшість міст України розраховані винятково на молодих, сильних та здорових, хоча часто навіть для таких категорій прогулянка вулицями може перетворитись на біг із перешкодами. Крім того, у містах є цілі соціальні групи, які не включені або лише частково включені у життя суспільства за різних обставин (догляд за хворими, паліативні випадки), і тут питання логістики стає найголовнішою перешкодою.
Україна у цьому випадку має ще й додатковий аргумент. Він стосується наслідків війни як для цивільних, так і військових. Тих, хто отримав травми, які змінюють спосіб життя. І число людей з інвалідністю росте. Скажімо, статистика перших 10 місяців повномасштабної війни демонструє в 3.5 рази вищу кількість реєстрації людей з інвалідністю, ніж за аналогічний період до великої війни. Голова Національної асамблеї людей з інвалідністю Валерій Сушкевич зазначає: “У довоєнний рік інвалідність отримали 13 тисяч осіб. За перші 10 місяців війни у 2022 році, за офіційною і не дуже адекватною статистикою, інвалідність отримали понад 45 тисяч українців”. Повторюсь, що це перші 10 місяців повномасштабної війни і тільки офіційні дані.
Запитайте себе, чи багато людей з функціональними обмеженнями ви бачили на вулицях столиці? Один знайомий-іноземець поставив саме таке питання, перебуваючи кілька днів у Києві: “А де ті, хто повернулись із війни і мають інвалідність? Чому я не бачив їх на вулицях?”. Відсутність маломобільних громадян на вулицях міста є, на жаль, яскравим прикладом того, що проблеми цих людей заганяються у невидимий кут домашніх чотирьох стін.
А ще у цивілізованого ставлення до людей з проблемами є три складові: доступність громадського транспорту для всіх без винятку громадян, безбар’єрність громадських просторів (відсутність загороджень, низькі бордюри і облаштовані з нормальним кутом пандуси або підйомники, доріжки для незрячих, звукові маячки) та толерантність і вміння людей спілкуватись і перебувати поряд з людьми із певними обмеженнями.
У 2024 році у бюджеті Києва передбачено 1.5 млрд.гривень на створення безбар’єрних просторіві у столиці. Нагадаємо, що цьогорічний бюджет загалом це 72.6 млрд.грн. За словами заступниці голови КМДА Ганни Старостенко: “Доступність та інклюзивність є пріоритетами для міста, особливо в умовах війни, коли драматично збільшується кількість людей з інвалідністю.
Передбачені кошти підуть в основному саме на забезпечення житлового фонду пандусами та іншими необхідними умовами для покращення доступності на вулицях столиці. Люди з інвалідністю не мають відчувати обмежень під час пересування, а суспільство не має сприймати їх як неповноцінних.”