Маріуполь… Якби ми не виїхали того ранку, нас би вже не було. Мене принаймні точно. У нашому підвалі людей ставало менше. Вони виїжджали. Ходили чутки, що багато хто виривався з цих кіл пекла…
Але то були чутки. Ніхто перевірити не міг. Наші підвальні сусіди зникали одне за одним. Як тільки хтось знаходив бензин чи друзів із машиною. Ніхто не прощався, ніхто не збирав речі. Просто кидали все та бігли до виходу.
Моє місто вмирає болісною смертю. Двадцять днів я вмирала з ним. Я була в пеклі. Я не герой, я звичайна людина і мені було страшно вмирати. Останні три дні по моєму місту лупили щохвилини. Без перерви. Від гулу літаків усередині мене все замерзло. У нашому підвалі всі молилися і просили, щоб бомба пролетіла повз. Коли здригалася земля, ми видихали. Але мимо це не означає в нікуди. Мимо – значить не в нас.
Знаєте, як це, коли в підвалі завжди темно і горить тьмяна свічка, а ти не певен, день зараз чи ніч? Коли, щоб вийти з під’їзду, потрібно мати особливу мужність. І ти кидаєшся до кожного, хто повернувся зовні з питанням, які там новини? Тобі монотонно розповідають, що пряме влучення сьогодні було у 105-й будинок. Другий під’їзд, починаючи з третього поверху, горить і скоро полум’я зжере наступні поверхи, а навколо – суцільний попіл, шибки та пакети з заповнених до темного димного неба сміттєвих контейнерів, які ніхто не вивозив уже більше двох тижнів.
Трупи твоїх сусідів та знайомих ніхто не вивозить. Загиблі лежать у під’їздах, на балконах, дворах. І тобі анітрохи не страшно. Тому що найбільший страх – це нічні обстріли. Знаєте, на що схожі нічні обстріли? На смерть, яка витягує з тебе усі жили. Вночі спати не можна. Бо сняться мирні сни. Ти виринаєш із них і поринаєш у кошмар. Спочатку йдуть звуки. Металеві мерзенні звуки, наче хтось повертає величезний циркуль і вимірює відстань до твого притулку. Щоб точніше вдарити. Потім летить снаряд. Ти чуєш як величезний молоток б’є по залізному даху і потім страшний скрегіт, ніби величезним ножем розрізали землю, або величезний залізний велетень йде в кованих чоботях по твоїй землі і наступає ногами на будинки, дерева, людей. Ти сидиш і розумієш, що навіть не можеш рухатися. Ти не можеш втекти, нема сенсу кричати, нема сенсу ховатися. Він все одно знайде тебе, якщо захоче. А потім настає тиша. Вона мертва. У цей час ми чекаємо, що ще прилетить. І якщо з’являються нові звуки – ціпенієм.
Тому що не розуміємо, що вони означають. Яку смерть: швидку чи страшну та болісну?
Здається, за кілька тижнів на нас випробували всі види зброї. Яка їм різниця, з чого нас вбивати? Але ні, до процесу вбивства вони підходять творчо та різноманітно. Хочеться стати горошинкою та закотитися у щілини підвалу. Можливо, так є шанс вижити? Я навчилася жити без світла, газу, електрики. Їсти не хотілося, воду намагалася пити ощадливо. Бо навіть подумати було страшно, що треба вийти за водою назовні. Її привозили звичайні люди та роздавали безкоштовно. За нею вишиковувалися шалені черги дивно одягнених людей, які розбігалися від води тільки в тому випадку, якщо над ними свистали міни. Мені здається, ніхто з нас весь цей час не зазирав у люстерко. Якщо чесно, було плювати на свою красу. Це стало зовсім неважливим. Тому що був дуже великий відсоток, що за хвилину ти будеш мертвим і вже не має значення, як виглядає твоє відображення. Моє волосся стало жахливим. Воно перетворилися на солому. Але це також не хвилювало. Усі ходили в шапочках. Їх натягували до очей, бо на вмивання дорогоцінної води теж ніхто не витрачав. Я мріяла про дві речі: щоб не стріляли, і прийняти гарячий душ перед смертю.
Цієї ночі більше половини відсіків підвалу спорожніли. Наші сусіди теж збиралися їхати. Їх зупинили бомбардування. Літаки літали кожні півгодини. Думаю, їх було кілька. Тому що раніше вони скидали дві бомби. А тепер земля здригалася чотири, іноді шість разів на п’ять хвилин. Нас бомбили щосили, ніби хотіли закопати в землю кожну хату, кожне дерево, втоптати у величезну вирву кожну душу.
Ми не спали кілька діб. Точніше, наш стан можна було назвати напівсном. День злився з ніччю, очі постійно злипалися, але тіло було напоготові. За теорією ймовірності, в наш будинок мали скоро влучити. Вони вже довбали всі багатоповерхівки навколо. Від деяких лишалися половинки.
Я не знала, чи є там люди в підвалах. І якщо є, що вони відчувають? Я майже нічого не відчувала. Мені здавалося, що насправді нічого нема. Що мені сняться пекельні жахіття. Потрібно прокинутися. Скоро я розплющу очі у своєму ліжку, піду вмиватися і пити чай.
А потім велетень гримів залізом. Він знову ходив моєю землею. Цей звук перед початком обстрілу зводив із розуму. Було враження, що пересували щось металеве, величезне та страшне. Що це могло бути?
У мене починався ступор. Я боялася рухатись. Сиділа на стільці, тупо дивилася на бетонну підлогу зі штукатуркою, що відбилася, і думала, що це назавжди. Мені було байдуже. Я хотіла, щоб це скінчилося швидше. Туалету в підвалі не було. Кожен ходив до своєї квартири. Мені треба було піднятися на п’ятий поверх. Я не могла себе змусити поворухнутися. Потрібно було вилізти з підвалу та потрапити до під’їзду. У мене на це більше не було сміливості.
Мої маленькі племінники лежали на чужих ліжках, застелених ковдрами, в курточках, шапках, шарфах та взутті. Тут до нас була сім’я азербайджанців, що мала 11 дітей. Вони поїхали з міста тиждень тому.
Кажуть, доїхали до безпечного місця. Інформація надійшла з іншого підвалу, коли наш сусід по відсіку ризикнув вийти надвір, щоб зігріти воду на багатті. Тоді був невеликий перепочинок. Не бомбили цілих п’ятнадцять хвилин.
Мені було шалено шкода дітей. Вони майже не розмовляли. Ніхто не говорив. Слухали літаки. Вони літали дуже близько і кидали нескінченні бомби.
Земля прогиналася, будинок здригався, у підвалі хтось кричав від страху. Я навіть уявити боялася, що там зовні. Мені здавалося, що будинок стояв у центрі, а навколо рвалися снаряди. Все було у вирвах та уламках. Коли вранці я побачила, що залишилося від нашого двору, у мене не було жодної емоції. Я просто стояла та дивилася. Це було не моє місто.
Знаєте, що я побачила, коли мене забрали друзі та везли з Маріуполя? Я не впізнала свого міста. Надто довго сиділа у підвалі, а місто за цей час знищили остаточно. Я побачила мертві будинки, обвуглені стіни, вирвані з коренем дерева, обірвані дроти з прапором та вбитих людей на дорозі. Але найстрашніше було не це.
Ми їхали повз п’ятнадцятиповерхівку з вибитим склом. Надворі майоріли штори та гардини. Мені здалося, що цей будинок майже не постраждав. Але ми його об’їхали. Позаду будинку була вирвана стіна та порізані уламками балкони, винесені вибуховою хвилею вікна. Це був будинок перекрут. Як загримований небіжчик. Здалеку живий, а поблизу мертвий. І таких будинків було сотні.
У цьому пеклі залишилися люди. Вони не можуть виїхати. Їх кинули усі. Люди ні в чому не винні. Будь ласка, навіть якщо ми не можемо врятувати Маріуполь, допоможіть врятувати маріупольців. Це сотні тисяч людей.
За даними волонтерів, із міста виїхали від 20 до 40 тисяч людей. Нині у Маріуполі залишаються приблизно 300 тисяч містян. Їх продовжують убивати. Будь ласка, розкажіть про це всьому світу. Люди хочуть жити. Зупиніть Знищення…
