“Духовна підтримка священників, яку вони несуть до солдатів, дуже важлива”
Роман Корецький був поранений на Донеччині на початку червня, а відтак уже три місяці перебуває на лікуванні. Йому 44 роки. Про свій вік жартує, згадує перші дні війни: «Молоді хлопаки з моєї роти називали нас, сорокарічних, „мобіками“, „старперами“. Але тільки до першого бою. Потому заповажали — бо досвід. публікуємо уривки інтерв’ю Романа, яке було опубліковано на сайті ugcc.ua
“Звісно, молодшому легше. На початку війни під Вознесенськом ми ще машин не мали, пересувалися пішки. Мороз градусів 12-ть, ніч, ти йдеш, тягнеш усі речі, зброю на собі. Якби москалі знали, могли б нас голими руками брати в третьому селі — такі ми були виснажені. Тоді в моїй роті було 184 бійці. Тепер із них залишилося 30-ть”.
Роман родом із Миколаєва, що на Львівщині, але мешкає в Новому Роздолі.З дружиною виховує двох синів. Після строкової служби і до 2014 року Роман працював за кордоном на різних роботах. Згадує, що був і в росії, у петербурзі. Аж поки в 2014-му не пішов на війну із третьою хвилею мобілізації.
“Я не знаю, чи справді росіяни хотіли нас захопити за три дні. Мабуть, вони розраховували, як і в 2014 році, що ми легка здобич. У моєму підрозділі справді було небагато контрактників, переважно цивільні — слюсарі, бухгалтери, вчителі. Однак усі з бойовим досвідом. 24 лютого мені зателефонував побратим, сказав, що почалася велика війна. Я не повірив, включив новини, а тоді зібрався і поїхав у військкомат. Наступного дня ми сформували групу і так разом і пішли. Нас було чоловік 14, тих, хто воював ще в 2014-му. І до сходу ми трималися разом, тільки обростали новими людьми.
Пам’ятаю, як 25 лютого ми бусом проїжджали блокпост на Сокаль, Тернопільська траса. Там у мене вперше стислося серце, бо дорога назустріч повністю була забита машинами. Уся Україна виїжджала звідти — із центральних, східних регіонів — а ми самі автобусом їхали вперед. Відсутність інформації лякала найбільше. Пам’ятаю, по дорозі ми зупинилися у Вінниці, вийшли на перекур, почули прильоти ракет, такі потужні. Було справді страшно.
Потім, уже коли приїхали на базу на Кіровоградщині, зустріли там хлопців із 10-ї танкової бригади. І від них дізналися новини, зокрема про важкі бої за Київщину. Там були величезні втрати, — Роман на мить замовкає, насуплюється. — Авіація. Найгірше там, хлопці казали, була авіація. Російські літаки залітали з Білорусі і бомбили дуже чітко, на жаль”
Із Кіровоградщини підрозділ Романа одразу вирушив під Вознесенськ, на Миколаївщину. Герой розповідає, що на півдні було легше і в плані бойових дій, і завдяки шаленій підтримці місцевих жителів.
“Люди підходили до нас, пропонували їжу, гарячий чай, каву, розказували про дислокації окупантів, кількість їхньої техніки — вони тоді ще величезними колонами їздили. Розказували про звірства росіян і здавали місцевих колаборантів, які не встигли втекти. Коли ми звільняли села, люди плакали, хрестили нас. Старенькі, дорослі, діти — усі просили нас, просили Бога, щоб ми тільки не покидали їх, не відступали”.
Про Бога на війні
“Найбільше підтримувала сім’я, розуміння, за що ти маєш боротися, хто тебе чекає вдома. І молитва, — упевнено стверджує Роман. — Молилися дуже багато. Коли навколо тебе все горить, вибухає, навіть невіруючі моляться так ревно, як жоден прочанин на жодній прощі. Молитва дає розраду. Якби не Бог, я не знаю…
Я щодня відчував Його опіку. Пригадую один доволі кумедний випадок. У травні ми заїхали в крайнє село Херсонської області — Добрянку. Перед нами, як завжди, були буряти. Я став на позицію, освоївся, і побачив біля позиції величезні парники. У перший день туди зазирнув — а там виноград, полуниця, картопля. Усе пробите, пробомблене мінометами. Наступного дня стояла спека. Я зняв бронік, каску, думаю, пройдуся, тишина. Росіяни обстрілювали нас із 10 до 11 ранку стабільно, як за графіком, а потім була тиша до вечора. Я пройшовся по парниках, попоїв першої травневої полуниці. Коли вертався назад, то навіть не почув свисту міни. Врятував мене Господь Бог і м’яка земля. Я почув вибух, упав, мене легко контузило. Лишень устиг стати на чотири кінцівки — аж тут прихід другої міни, мене кинуло знову до землі. Прихід третьої міни позаду мене, четвертої. А до воріт парника — метрів 15, я повзу і молюся, щоб дістатися до них, а звідти зробити ривок до окопу. Таке враження, що зверху висів коптер, і вони мене одного цілеспрямовано довбали тим 120-м мінометом. Обстріл тільки закінчився, я такий ще причмелений, контужений залітаю в окоп, хлопці дивляться, а я взагалі сказати не можу, що зі мною сталося і де я був, — сміється Роман і запевняє: — Це живий приклад того, що молитва рятує. Бо „Орлани“ літали стабільно і, можливо, вони бачили, що я там збираю полуницю. Дуже смачна була. Більше я в ті парники не ходив.
Молитва на «нулі» — це кілька слів, які повторюєш раз за разом безперестанку. І вона рятує. Кажуть, на війні атеїстів немає. Це на сто відсотків правда. Молилися всі. Духовна підтримка священників, яку вони несуть до солдатів, дуже важлива. Шкода, що її мало. Присутність капелана, розмова з ним, молитва — це дуже підтримує. А невіруючих так, на «нулі» немає”.