Походження української мови

Як у ХІХ ст., так і тепер вчені та теорії, не деформовані ідеологічними упередженнями, констатують неповторну своєрідність української мови серед навколишніх слов’янських. Ця своєрідність у кінцевому рахунку зумовлена географічно і полягає в очевидних сполучних та перехідних рисах української мови між структурами як північних і південних, так і західних і східних слов’янських мов. Тож пропонуємо до Вашої уваги результати дослідження, що було проведено спецпроектом «Українського Тиждня» «Правда про походження української мови» ще у 2012 році. 

Справжня, “жива” українська мова ніколи не була “спільноруська”, тобто ніколи не була тотожна з російською, не була її предком, нащадком, або відгалуженням. Вона поставала з праслов’янської, формуючись від VI до XVI ст., і є таким самим мовним родичем російської, як сербська або чеська.

Проте теорія про початково єдину слов’янську прамову у традиційному її розумінні теж має хибність. Бо її не вдається узгодити з отриманою етимологічною картиною реконструйованої слов’янської лексики. Тобто, монолітності праслов’янської мови справді не було. Вона була «живою мовою» з усіма атрибутами складності такої мови, а значить, був і її діалектний поділ.

Праслов’янська мова також не має територіально-обмеженої «прабатьківщини». Вона сформувалася «не на одному місці». Поряд зі слов’янськими завжди були присутні й неслов’янські етнічні елементи. Бо в колі індоєвропейських племен існувала прадавня суміжність або принаймні близькість мовних територій слов’ян, ілірійців, фракійців і кельтів. Взагалі об’єднавчий етнонім *slověne є лише пізнішим витвором самих слов’ян. Натомість етимологічні дослідження висувають на передній план центрально-європейські зв’язки слов’ян з давніми італіками, причому балти довго залишаються осторонь. Балто-слов’янські мовні стосунки починаються для праслов’янських мов як уже сформованого мовного типу з процесами, відмінними від балтійських.

Порівняно спільна мова слов’ян існувала імовірно до VII ст. (або лише до IІІ ст.), коли внаслідок діалектного подрібнення і міґрацій почали формуватися сучасні окремі слов’янські мови. Українська ж мова відображає формування українців як етносу, що склався у VІ-XVІ ст. внаслідок інтеґрації нащадків трьох слов’янських племен – полян, деревлян та сіверців, за участю груп іраномовного (В. Петров; О. Стрижак) і тюркомовного (О. Пріцак) степового населення. Тож українці не успадкували мовних особливостей таких племен, як радимичі, кривичі, в’ятичі чи новгородські словени: мовним продовженням їхніх діалектів є сучасна білоруська та російська мови.

Мова несе історію свого походження і формування у власному звуковому, граматичному і словниковому матеріалі. У своїй «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache» (1913) Т.Гартнер і С. Смаль-Стоцький першими висловили сумнів у «науковості» поділу слов’янських мов на три групи. Натомісь є підстави до окреслення імовірного «початкового» історичного стану, за якого не вдається виявити якусь окрему, особливу, слов’янськість мов трьох народів «спадкоємців Київської Русі».

За 32 ознаками з 40 українська мова відмінна від російської. Більше того, названі риси української мови не просто відрізняють її фонетику від російської: більшість їх водночас єднають її з рештою слов’янських мов.

З-поміж 82 специфічних рис мови виключно українськими є 34; ексклюзивних українсько-білоруських 4, українсько-російських – жодної; аналогій, водночас спільних в української з іншими мовами: верхньолужицьких і білоруських по 29, нижньолужицьких 27, полабських 19, словенських 18, російських 11.

Показово, що решта слов’янських мов (половина: 7 з 14) має з українською по 20-21 спільній риси на півдні і по 22-23 спільні риси на заході, що достатньо унаочнює справжні історичні зв’язки української мови та її справжнє місце в колі слов’янських мов. Де ж тут підстави для існування єдиної «східнослов’янської» групи мов між росіянами та українцями?

Отож, з дослідженого матеріалу видно, що більш правильним було б говорити про те, що Русь становила тільки спільний період (або етап) в історичному розвитку трьох східносло-в’янських народів. Тим часом ілюзія «давньоруської мови» вже поспіхом масово розсіяна по тисячах книг і статей, та десятках етимологічних словників. Та, попри це, ця ідея є скоріше державною ідеологією дуже старанно замаскованою під науково доведену істину.