Чуже життя

У дворі, між хатою та літньою кухнею, величезна розлога груша. Під нею стіл, дві лавки. Влітку тут усе життя. Діти, онуки… Парне молоко, хліб із медом, бабусині пиріжки… А восени… З осені все затихає. Опале листя та кури. Дивно, що цієї пори приїхала відвідати старих одна з дочок. Адже була влітку.
Іноді за столом під грушею дід і досі сидить. Холодно, але у чотирьох стінах взимку надокучить товктися, а поки що… Сидить і дивиться на осінь.
Дочка присіла поряд.
– Скоро прадідом станеш.
Повернувся до неї, наче не почув.
– Так-так. У грудні Оксані народжувати.
– Значить, і ти вже бабусею будеш?
– Значить…
– Що ж… Нехай здоровим росте.
– Навіть не віриться…
– Що не віриться?
– Життя пройшло, як один день.
– Ну, тобі про це ще рано говорити, – відмахнувся дід.
– Знаєш, тату… Мені здається, я не своє життя прожила. Чуже!
– З Олегом посварилися?
– Та ні… Просто діти розлетілися… Ми тепер удвох. А нам і поговорити нема про що.
– Так вже й нема про що?
– Іноді думаю, що ми й не рідні. Він сам по собі, я сама… У вас так не було?
– Чого ж не було? Було.
– І що?
– Роби, як твоя мати робить.
– Як?
– Підійде до мене, сяде поруч, притулиться… Обійму її… Сидимо й мовчимо. Слів і не треба.
– А якщо мені не хочеться до нього притулятися?
– Про що ти?
– Знаєш. Адже я колись любила одного хлопчика. Зі школи ще. Пам’ятаю, як улітку, після випускного він подарував мені на день народження 17 троянд. Мені 17 років, а на тумбочці біля ліжка білі троянди. Досі пам’ятаю їхній запах.
– Хіба Олег тобі не дарував?
– Дарував, звісно… Було колись… А тепер… Тепер чомусь згадується той хлопчик. І мені здається, що життя я прожила не своє.
– Думаєш, у когось із людей не так? Думаєш, я не закохувався в школі чи потім?
– Але ж з мамою у вас справжнє кохання?
– Справжнє. Тому що думками по закутках не бродимо і картинки собі в голові не малюємо. Той хлопчик тебе хоч пам’ятає?
– Не знаю. Він одружений давно. Діти, онуки…
– То навіщо тоді ворушити? Люди бувають нещасними не тому, що їм погано, а тому що вигадують собі… Навіщо? Хіба те, інше може з’явитися? Тим більше із минулого. Сама собі шкодиш. Сама себе мучиш.
– А якщо… Може, то було моє єдине кохання?
– Єдине – це не те, що в тебе в голові, а те, в яке ти вкладаєш себе. У тебе чоловік, діти… Онук скоро народиться… Ось де твої роки радості та смутку. Ось це цінуй! Бережи це. Решта – казки. Кіно. Мультики у твоїй голові. Там насправді життя чуже. Так що… Їдь додому. І зроби так, як робить твоя мати. Ось побачиш – ви рідні. Найрідніші одне одному…

Автор: Сергій Мирний
Переклад: Геннадій Андросов

Читати також: Продаються батьки… (притча)