Історичні корені Дня святого Валентина

День святого Валентина щороку на­буває в Україні дедалі більшої популяр­ності. Звідки ж пішло це свято? Довідаймося з історії! 

Історично корені цього свята сяга­ють ще передхристиянського періо­ду, а саме двох найбільш аморальних язичницьких свят. Перше – Lupercalia (луперкалія), запозичене у стародавніх римлян свято на честь Лаприкуса, бога достатку і землеробства, захисника стад і урожаїв, могутнього мисливця, особливо на вовків. Воно ще знане як фестиваль статевої вседозволеності, який відзначали в середині лютого.

Друге –  свято, присвячене богині любовної лихоманки, жінок і одружен­ня Juno Februata (лат. febris (фебріс) – «лихоманка»). Під час фестивалів на її честь, які відзначали у всьому Римі, був звичай: у коробку класти маленькі клаптики папірусу, на кожному з яких було написане ім’я молодої дівчини. Хлопці ж із закритими очима витяга­ли клаптик – так утворювалися пари, що брали участь у статевих ігрищах на цьому ж святі.

Звісно ж, із прийняттям християнства Церква намагалася боротися з цими традиціями, проте це було не так легко. Тоді вирішили на цей день призначи­ти інше, але вже християнське свято. Папа Геласій перейменував фестиваль Juno Februata на свято очищення Діви Марії (потім дата святкування була пе­ренесена з 14 лютого на 2), зараз воно знане у нас як Стрітення Господнє. Од­нак це майже нічого не змінило. Тоді в 496 році той самий папа переніс це язичницьке свято з 15 лютого на 14 і спробував ввести інші звичаї відзна­чення, трохи його «християнізувати». Тепер, замість покладення імен дівчат, у коробку клали імена святих, і потім їх тягнули як хлопці, так і дівчата. Після цього кожен мав обов’язок цілий рік наслідувати життя того святого, якого він витягнув.

Легенда про єпископа Валентина, який нібито загинув 14 лютого через те, що проти волі імператора вінчав солдатів із їхніми коханими, з ‘явилася значно пізніше, аж у 1493 році в Нюрн­берзьких хроніках. Проте це передання зовсім непідтверджене та невизнане Вселенською Церквою. Мабуть, тому 14 лютого ні в Східній, ні в Західній Церк­ві не згадується пам’ять святого з ім’ям Валентин.

Східна Церква у своїх бого­служіннях згадує про трьох подвиж­ників з ім’ям Валентин, які мученицьки закінчили своє життя у III столітті. Пам’ять кожного з них зокрема Церк­ва відзначає 12 серпня, 19 липня і 7 травня. Щодо Західної традиції, на яку посилаються шанувальники цьо­го святого, то, за «Новою католицькою енциклопедією», Західна Церква знає принаймні двох святих Валентинів, які були обезглавлені в часі переслі­дування Християнства в один день: 14 лютого 270 року. Один був римським священником, інший – єпископом Терні, поселення, розташованого за 60 миль від Риму. Але, читаючи офіційне житіє цих святих, ми не зустрічаємо практично нічого поді­бного з тим, що звикли чути про свято­го Валентина.

Звісно, це не означає, що від свята по­трібно відмовитися. Святкувати день святого Валентина – не гріх. Але все за­лежить від того, як проводити цей день. Якщо присвячувати його своїм коханим і дарувати їм знаки уваги – це ж чудово, але, якщо все зводити до інстинкту чи статевості, – то варто задуматися, хто від цього виграє.

Автор – о. Остап Гнатів, УГКЦ