Микола Кулеба: “Діти повинні жити, а не виживати”
Уповноважений президента з прав дитини розповідає про реформу соціальних служб, усиновлення та сурогатне материнство.
Миколо Миколайовичу, в якому віці діти найбільше страждають від порушення прав?
У ранньому віці, до школи. Батьки ігнорують потреби дитини, через що порушується її розвиток. А якщо у дитини ще і інвалідність – проблема зростає в рази.
Нещодавно Кабмін вирішив дарувати батькам новонароджених «бебі-бокси». Наскільки дієві подібні заходи?
Чи зможуть бебі-бокси кардинально змінити становище дітей в Україні на краще? Я так не думаю. Це – добрий жест. Подібне є в багатьох країнах: замість 5 тис. грн на народження дитини держава дає молодій сім’ї бебі-бокс. Але Кабмін повинен сам звітувати про свої досягнення. Наша відповідальність – моніторити дотримання прав дитини, вказувати владі і суспільству на проблеми, які виникають при реалізації дітьми своїх прав. При цьому, ми беремо участь у вирішенні цих проблем. Так, нещодавно ми разом з Асоціацією адвокатів України брали участь в розробці законодавства про аліменти. Однак, я поки не бачу серйозних змін в системі охорони дитинства в Україні.
Якою має бути ця система?
Вона повинна відстежувати, в якій сім’ї народилася дитина, як буде жити після народження: чи буде забезпечена дошкільною освітою, медпослугами. Система повинна адекватно і оперативно реагувати, якщо умови життя дитини небезпечні. Вона зобов’язана не тільки задовольнити базові потреби дитини, а й надати необхідну підтримку сім’ї. Як правило, неблагополучні сім’ї страждають від відсутності допомоги за місцем проживання. Адже соціальних працівників, які правильно оцінили б ситуацію і надали комплексну допомогу, на сьогодні вистачає. Але, якщо ми хочемо вирішити проблему існування інтернатів – ми повинні, в першу чергу, попередити потрапляння дитини в інтернат. А для цього потрібно вчасно побачити проблему в сім’ї і надати підтримку.
На Заході при порушенні прав дитини соцслужби забирають її у батьків. Чи потрібно у нас впроваджувати щось подібне?
– Це вже третій рівень системи соцзахисту дітей. І ми з радянських часів звикли, що ця система повинна бути «каральною». Тому і виховання дітей у нас директивне: «Зроби уроки, прибери, винеси сміття, інакше будеш покараний». У той же час, перший рівень захисту – це робота по недопущенню неблагополуччя в сім’ях. Другий – робота соцслужб, коли вже є неблагополуччя або насильство в сім’ї. Нам з народження потрібно піклуватися про дітей, формувати у них навички самостійності, проводити профілактику буллінгу (цькування дітей. – Ред.) в школах. Про це говорить і міністр освіти Лілія Гриневич: дитина повинна розуміти, як жити, а не як виживати. Як не попастися «на гачок» в соцмережах, не стати жертвою насильства. Дітей потрібно навчати компетентності, а не просто шкільних предметів.
А до вас, як до правозахисника, діти часто звертаються?
На жаль, діти бояться висловлювати свою точку зору, хоч це право записано в Конвенції ООН про права дитини. Тому я створив платформу, яка називається «Національна дитяча рада». Це – майданчики для дітей з різних регіонів. Ми проводимо тренінги з захисту прав дітей, пояснюємо їм, як вільно висловлювати свої думки. В тому числі, навіть з питань формування державної політики в дитячій сфері.
До кого йти дитині, якщо порушуються її права?
Перші, хто повинен почути дитину – батьки. Зобов’язані відреагувати і вихователь дитсадка або шкільний учитель, лікар, поліцейський, сусіди, співробітники соцслужб і служб у справах дітей, про існування яких повинна знати кожна дитина. Оточуючі не можуть виправдовувати свою байдужість тим, що проблеми дітей – це турбота держорганів. Адже буває і таке, що на місцях просто немає соцпрацівників. А батьки скаржаться на бездіяльність держави, хоча самі повинні захищати права дитини.
Чому соцслужби не справляються із захистом дітей?
У нас 8 тис. фахівців соцслужб, і ми хочемо, щоб ці люди бігли «щодуху» допомагати дітям. Але соцпрацівник за мізерну зарплату в 3-3,5 тис. грн в місяць не може бути професіоналом. Потрібно підняти престижність цієї професії, впровадити навчальні програми, сертифікацію. Тоді випадки, коли дитина гине, а ніхто на це не реагує, стануть рідкістю.
Систему інтернатів потрібно реформувати. Як це зробити?
Дитина повинна жити вдома. Якщо це неможливо, потрібно знайти їй прийомну сім’ю. А у нас після того, як дитина опиняється в інтернаті, сім’ї не надають соціальний супровід. І після того, як ій виповнюється 15 років, вона повертається додому і починає вести асоціальне життя за прикладом батьків. Щоб дитина не потрапила в інтернат, важливо допомогти родині всіма доступними способами. Якщо батькам нічим її годувати, нема в що одягати – потрібно надати їжу та одяг, як в інших країнах. Якщо родині ніде жити – необхідно надати тимчасове житло. Якщо потрібен дитсадок – допомогти влаштувати туди дитину. А якщо дитина потребує лікування – потрібно їй це забезпечити, щоб вона не виявився в спецінтернаті.
Однак батьки дітей з ДЦП стривожені закриттям спецінтернатів…
Звичайно, спецінтернати повинні існувати. Але діти потрапляють в них тому, що потрібних медпослуг немає за місцем проживання. Нещодавно я спілкувався з керівником такого інтернату, де живе 50 дітей, 27 з яких там ночують. Я запитав його: «Якби у вас був свій транспорт, скільки дітей залишалося б цілодобово?». Виявилося, всього четверо. Але ж за гроші на їхнє утримання давно вже можна було вирішити це питання! Невже так складно надати транспорт і медпослуги, щоб частина дітей могла ходити в інклюзивний або спецкласс поруч з будинком, і їм не потрібно було б їхати в інтернат за 200 км від дому? І батьки, а не інтернат, займалися б їхнім вихованням. У США, Канаді такі діти по півтори години їдуть в спецшколу, а живуть вдома, це норма.
Чому в Україні так складно усиновити дитину?
Шість тисяч дітей в інтернатах не мають статусу сироти, що дало б їм можливість бути усиновленими. Вони в «підвішеному стані»: у них немає, і не може бути благополучної сім’ї. При цьому, дві тисячі українців – потенційних усиновителів роками чекають своєї дитини. Правда, 90% з них хочуть здорову дитину молодшого віку (за рік їх з’являється 200-300), а в інтернатах більшість – старші діти або діти з інвалідністю. Так що ситуація з усиновленням сьогодні напружена. Але в цій системі має бути достатня кількість соцпрацівників, які будуть вчасно допомагати дитині в отриманні статусу для усиновлення.
З приводу усиновлення українських дітей за кордон: близько 5 років тому іноземцям заборонили брати в сім’ї наших дітей – крім тих, кому більше 5 років або дітей з інвалідністю. Тому, рівень такого усиновлення різко впав: раніше було кілька тисяч дітей на рік, зараз – 300-350. В основному, українських дітей всиновлюють в США. Але іноземці як і раніше скаржаться на високий рівень корупції в Україні, і багато хто відмовляється від цієї ідеї.
Чи слід пом`якшити правила усиновлення наших дітей іноземцями?
Потрібно ратифікувати Гаазьку конвенцію з прав дитини, яку вже вісім разів «провалив» парламент. Вона дала б можливість впровадити в Україні міжнародні стандарти усиновлення. Це зробило б процес усиновлення прозорим, відкритим. Але саму процедуру спрощувати не слід, в Україні вона нескладна.
Нещодавно генпрокурор Юрій Луценко заявив, що Україна стала одним із центрів комерційного сурогатного материнства. Як ви до цього ставитеся?
Вважаю, що сурогатне материнство суперечить інтересам дитини: адже він не має права голосу. Але дитина – не мішок з картоплею, котик або собачка. До того ж, у нас сурогатне материнство – це система купівлі-продажу дитини. Такі злочини в останні десять років часто викривались: люди купували дітей у відомих медкомпаній, котрі дають для їхнього зачаття свій біоматеріал. Тому, деякі посольства ввели процедуру генетичної експертизи, але злочини повторюються через прогалини в законодавстві. Україна стала ринком для продажу дітей. Я заборонив би у нас сурогатне материнство в тому вигляді в якому воно є у нас зараз. Таким шляхом вже пішли Індія, Таїланд, Мексика. Тут потрібно чітке законодавче регулювання.
Ірина ВАНДА
Тижневик “Аргументи і Факти” № 30 25/07/2018