Микола Кулеба: “Україна без сиріт” – це коли кожна дитина відчує любов”

Щороку в Україні кількість інтернатних закладів зменшується на 10 відсотків,  у перспективі — повна реформація інтернатної системи: коли кожна дитина зможе зростати в родині чи в одній із форм сімейного виховання. Як же побачити Україну без сиріт, говоримо з Уповноваженим Президента України з прав дитини Миколою Кулебою.

Скільки людей працює у вашій команді?

У мене в офісі працює три людини. До роботи також я залучаю експертів на громадських засадах. Існують представники офісу в Донецькій, Луганській та інших областях. А також є декілька осіб, які допомагають мені в роботі: відповідати на дзвінки, консультувати.

Адже звернень щодня насправді дуже багато: і письмових, і усних, і інколи самостійно не встигаю відповісти на все. Тому що в місяць можемо отримати декілька тисяч різних прохань…

Як абстрагуватись емоційно від усіх скарг — адже інколи вам розповідають досить жахливі історії?

Насправді не включатись емоційно — неможливо, тому що все одно ти переживаєш. Але намагаєшся з холодним розумом все ж таки розібратися в кожній ситуації й не гарячкувати. Не завжди та інформація, яку тобі повідомляють, відповідає дійсності. Інколи люди перебільшують, емоційно накручують, звинувачуючи держслужбовця або розповідаючи про сімейний конфлікт.

Сьогодні ще дуже багато дітей, які потерпають від сімейних конфліктів. Багато повідомлень про насильство, про випадки булінгу в школах тощо.

З одного боку — це дуже добре: суспільство не байдуже; люди, коли бачать якусь потребу, повідомляють. Але мене дуже тішить те, коли вони не тільки звертаються, а коли намагаються допомогти самостійно.

Я не є виконавчим органом, згідно з моїми повноваженнями. Я не є місцевою адміністрацією, або обласною, які мають виконувати законодавство. Я працюю в структурі Президента України, відповідаю більше за моніторинг, за аналіз того, що відбувається, а далі вже звертаюсь до місцевих органів, щоб вони звернули на це увагу, розібралися в ситуації або допомогли. В разі необхідності — до органів поліції. А інколи люди сприймають тебе, як Діда Мороза, який може все…

На жаль, можу констатувати, що багато чиновників не виконують своїх обов’язків і не ставляться до них із належною увагою. Тому інколи доводиться змушувати їх працювати. Та інколи це неможливо — тому що людина далека від цих проблем і їй потрібно вчитися…

Якщо хтось дізнався про випадок насильства в інтернатному закладі, як діяти, реагувати?

Навіть, якщо ви про це дізнались, то в інтернатний заклад вас скоріш за все не пустять. Але ви можете звернутись до місцевого органу. За місцем знаходження цього інтернатного закладу ви звертаєтесь до служби у справах дітей, яка здійснює контроль за захистом прав дитини на цій території. Припустимо, що служба вам відмовила, тоді ви звертаєтесь до області.

І представники обласної адміністрації — той департамент, у підпорядкуванні якого перебуває цей інтернатний заклад, повинні розібратись у ситуації. Звісно, якщо буде звернення до мене, то я можу звернутись до області з проханням проведення службового розслідування

Так, мабуть, буде швидше?

Так, тому й звертаються до мене досить часто. Але інколи перебувають ті держслужбовці на місці, які дійсно піклуються за свої питання. Не треба думати, що всі державні службовці — це неадекватні корумповані люди.

Навпаки, я скажу: в більшості — це адекватні професіонали, які намагаються розібратися в різних питаннях, але, на жаль, сама система створена так, що навіть цей службовець інколи не зможе змусити представника закладу виправити ситуацію. Якщо держслужбовець районного рівня, а заклад — обласного, наприклад.

Тому потрібен час. До того ж, якщо говорити про інтернати — то це установи, які в усьому світі вважаються закладами несвободи, в яких дитина не почувається у безпеці.

Інколи ми дізнаємось від самої дитини якусь інформацію, але вона її може заперечувати, коли в заклад приїхала комісія. І тут залежить від рівня спеціаліста, який буде поруч із дитиною. Професійний психолог, який може опитати цю дитину, не в присутності 10 дорослих і визначити чи правда це.

Бувають випадки, що й дитина щось вигадує, обурившись на дорослих або бажаючи помститись іншій дитині.

Будь-яка дитина мріє жити з мамою і татом

Чи можна виділити якусь область в Україні, яка вже втілює реформи й досить успішно? 

Не можна сказати, що якась область разюче відрізняється від іншої. Тому що реформ багато: реформа освіти, реформа інтернатних закладів…

Зупинімось на реформі інтернатів…

Нещодавно я повернувся з Житомирської області, де разом із головою обласної адміністрації були підписані меморандуми з керівниками місцевих громад, з мерами міст про ефективні заходи з недопущення потрапляння дітей до інтернатних закладів.

А саме: підтримка сімей та дітей, розвиток соціальних послуг. Це зможе допомогти зменшити кількість інтернатних закладів, тому що в держави є сьогодні стратегія. Розробляється план заходів на другий етап. Але не вистачає розуміння місцевими громадами того, що потрібно вчасно виявити негаразди й підтримати сім’ю, зберегти її для дитини, і тоді вона буде вдячна вам усе життя.

Часто випускники, які виходять із закладів, нарікають на те, що держава нічого не зробила, щоб зберегти сім’ю. Навіть якщо ця сім’я не піклувалась про нього чи неї.

Будь-яка дитина мріє жити з мамою і татом, і я чув із вуст багатьох уже дорослих людей: “чому мене віддали в інтернат?”. Або чому держава не допомогла матері, адже, можливо та мама, або батько залишились сам на сам зі своїми проблемами?

Яка перспектива в дитини, яка навчається в інтернатному закладі та має неблагополучну багатодітну родину?

Перспектива одна: держава повинна перестати вкладати в інтернати, а почати вкладати в сім’ю.

Наша проблема — це ментальна, культурна. Ми не хочемо вкладати в неблагополучну сім’ю. Можна почути такі думки: “Батько п’є, дітей понароджували — це їхня проблема. Мене це не обходить. Ось хай вони про своїх дітей і попіклуються”.

Ми маємо зважати на те, що багато з цих батьків не знають і не вміють, як правильно піклуватися. То, можливо, краще не забрати дітей, а спробувати допомогти родині?

Тому що завдання держави й громади, де живе ця сім’я, – це, перш за все, зберегти сім’ю для дитини: допомогти матері й батьку, надати необхідні соціальні послуги. Надати підтримку, щоб зберегти сім’ю для дітей. І тільки в разі, коли ми бачимо, що це — неможливо, що батько вже відвернувся від цієї сім’ї, пішов, мати не бажає взагалі виховувати приймати допомогу, дитині загрожує небезпека — тоді й підіймати питання про позбавлення батьківських прав.

А яким чином можна підтримати таку родину?

Якщо сім’я не вміє виховувати дитину, то має хтось її навчити. Повинні бути уроки батьківської компетентності або тренінги в тій місцевості, де проживає ця сім’я.

Інколи ми думаємо, що помістивши дитину в інтернат — це розв’язання її проблеми. Нібито там про неї попіклуються, нагодують і одягнуть. Але для дитини головне — не харчування і не одяг, а — безпека. А інтернат ніколи не буде безпечним місцем для дитини.

Вона ніколи там не почуватиметься добре, тому тільки сім’я може бути природним безпечним місцем. До речі, дешевше підтримати родину, ніж помістити дитину в інтернатний заклад.

А скільки коштів держава витрачає на утримання дитини в інтернаті?

Утримання в інтернаті — дуже дороговартісне. Сьогодні держава виділяє 9 млрд грн на інтернати, і 80 відсотків цих грошей ідуть не на дитину, а на приміщення, опалення, технічний, медичний і виховний персонал. І тільки 15-20 відсотків коштів залишається на саму дитину: на харчування і проживання.

Ми маємо перебудувати всю систему на підтримку сім’ї, на допомогу дитині, на програми усвідомленого батьківства, на програми підтримки в школі — харчування дітей, група продовженого дня, розвивальні та спортивні заняття, транспортні послуги (якщо школа розташована за 5-7 км від дому). На це ми маємо витрачати кошти й на збереження сім’ї, а не на те, щоб відправити за 100 км дитину до інтернатного закладу. Навіть якщо в дитини вади здоров’я, — лікуймо дитину, підтримуймо, допомагаймо, а не просто відправмо до інтернату й забудьмо про неї.

Як бути зі страхами вихователів інтернатів — про те, що вони можуть залишитись без роботи?

Люди бояться втратити роботу — це так. У працівників інтернату є свої діти, свої сім’ї, і вони дуже бояться цього. А це – 60-70 тис. людей, які працюють у цій сфері.

Вони бояться і не розуміють, що відбувається і чи зможуть вони знайти роботу. Багато з цих людей пенсійного або передпенсійного віку.

І з цієї причини чиниться шалений опір реформам. Вони йдуть до депутатів, перекривають дороги, налаштовують батьків, діти яких навчаються в інтернатному закладі, проти закриття інтернатів.

І батькам це вигідно: за дітей піклується держава, і це їх не обходить, а інтернатні працівники заробітну плату отримують.

До речі, багато інтернатів – дуже корумповані структури, які на цьому і заробляють. Для них це — виробництво. Сировина — діти, і чим більше сировини, тим більше фінансування. Це — неправильно і не в інтересах дітей.

Щоб пом’якшити цей опір, у національному плані заходів зазначено, що кожен регіон має самостійно розробити свій план дій, згідно з яким персонал закладів зможе залишити за собою місце роботи в іншій структурі. Інтернат може бути трансформований у школу, в садочок, у центр реабілітації. Треба пояснювати людям: заклад буде просто функціонувати по-іншому. Тут не житимуть діти, але він буде в денній формі працювати.

Будуть потрібні й кухарі, й асистенти викладачів (для шкіл із інклюзивними формами освіти). Хтось, можливо, захоче стати фахівцем із соціальної роботи, або соціальним працівником.

Хтось, можливо, стане прийомним батьком для дитини-сироти.

А така трансформація вже відбувається чи тільки планується?

Кожного року (починаючи з 2018) в Україні кількість інтернатів має зменшуватись на 10 відсотків. Кількість дітей у закладах також має зменшуватись на 10 відсотків, щоб не було такого, що, наприклад, закрилося три заклади, а кількість дітей залишилась попередньою, тому що їх понаправляли в інші місця. Це не є реформа. Реформа — це коли заклади трансформуються, розвиваються послуги на місцевому рівні, не допускається потрапляння дітей до інтернатних закладів, особливо маленьких.

Має з’явитись фахівець із соціальної роботи в цих громадах, він має оцінити потреби дитини та сім’ї, і, використовуючи інструменти в соціальній роботі, надавати підтримку такій сім’ї. Спеціаліст, який знає, як врятувати цю дитину, сім’ю шляхом професійних ресурсів. Приміром, прийти до керівника громади й сказати: “ця сім’я потребує ремонту в квартирі. Самі вони не можуть, не вміють. Давай їм допоможемо, вони не погані батьки, але їм треба поміч”. Ось саме таким чином повинна відбуватись взаємодія.

А як справа з міжнародним всиновленням?

Багато подружніх пар бажають усиновити дітей із України. Але ніхто не відкидає ту корупцію, яка відбувається в міждержавному усиновленні, і я кажу про те, що треба було прийняти Гаазьку конвенцію про міжнародне всиновлення, яка б дозволила цей процес вивести з тіні. Але, на жаль, у Верховній Раді 8 разів провалювали це питання…

Прийняття конвенції дозволило б зробити цей процес більш відкритим. Крім того, я дав би можливість українцям, які вже довгий час живуть у інших країнах, за спрощеною процедурою всиновлювати дітей. До мене звертаються постійно за допомогою, але поки ми не маємо підтримки ні від Мінсоцу, ні від депутатів.

Якось складніше й складніше з кожним роком стає…

Процедура не стає складніше, просто дітей на міжнародне всиновлення стає менше. Іноземці ж не хочуть хворих і старших. В Україні не важко знайти сім’ю, яка б усиновила здорову дитину до 10 років. Сьогодні 1700 пар стоїть у черзі на всиновлення маленьких дітей. До 10 років не важко знайти всиновлювачів, але якщо це троє, двоє та більше дітей, і один із цих дітей має інвалідність — це вже проблема. Тому що серед 6 000 дітей, які можуть бути всиновлені й живуть у інтернатах, більше половини — це діти зі сімейних груп і діти, які мають інвалідність.

Ми про це повинні говорити — що з боку держави необхідно надавати допомогу сім’ям, які хотіли б усиновити групу дітей, або якусь дитину з інвалідністю.

А є якісь курси для всиновлювачів? Тому що трапляються випадки й розусиновлення…

Розусиновлення було завжди, це невелика кількість сімей на всю країну. Але навіть, якщо мова про одну дитину — це трагедія. Повертається близько 20 дітей із різних форм сімейного виховання, але порівняно з європейськими країнами — це невелика кількість.

На жаль, усі мої намагання щодо прийняття навчальної програми  для усиновлювачів поки що марні. Мінсоцполітики обіцяє вже довгий час, але на сьогодні не прийняло відповідного акту про обов’язкове навчання. Всі батьки, які хочуть взяти участь у будь-якій програмі сімейної форми виховання дитини мають бути навчені. Це у всіх країнах відбувається, тому я чекаю Міністерство соціальної політики. Це вимога й Президента України – що має бути запроваджене навчання. Сподіваюсь, у цьому році ми отримаємо відповідний нормативний акт від Кабінету міністрів.

Чи вирішується питання забезпечення житлом випускників інтернатів?

Це питання більш активно почало вирішуватись останні два роки. Особисто за ініціативою Президента в минулому році була запроваджена відповідна субвенція, і не тільки на житло для випускників інтернатних закладів, але й на придбання будинків сімейного типу.

Сотні дітей минулоріч отримали можливість знайти сім’ю, тому що родині надали можливість жити в новому помешканні. В цьому році, сподіваюсь, це буде близько 150 будинків, які будуть запропоновані дитячим будинкам сімейного типу.

Ви вірите, що побачите, як остання дитина пішла з інтернату і виховується в сім’ї чи в іншій сімейній формі виховання?

Я вірю в Україну без сиріт. А Україна без сиріт — це коли кожна дитина, яка залишилась сиротою, буде мати того, хто її любить…

Україна без сиріт — це коли кожна сирота відчуватиме любов — не закладу, не персоналу, а особисто батька, матері, в крайньому разі — наставника, який вкладає душу, серце й свою любов. Це може бути сім’я, яка просто присвятила себе саме тому, щоб ця дитина стала щасливою.

От якщо дитина це відчуває — це значить, що вона не сирота, вона не залишена.

Сирітство — це те, що відчуває дитина в інтернаті, і вона, як каже Біблія, кличе до Бога, кличе про порятунок, навіть, якщо вона  про це не каже. Діти, які пройшли через інтернатну систему, визнають: у своєму серці вони так хотіли, щоб хтось знайшовся, хто б про них попіклувався особисто.

У вас 4 дітей — як ви за них піклуєтесь?

Ми з дружиною їх неймовірно любимо…

А часу вистачає на своїх дітей?

Ви знаєте, я намагаюсь усе робити, щоб не залишати своїх дітей. Бо це трагедія, коли ти намагаєшся допомогти іншим дітям, а твої діти — залишені. Ми намагаємось із дружиною приділяти максимально уваги вихованню та спілкуванню. З дітьми треба говорити! Вони щасливі, коли я постійно ставлю їм запитання у відвертій розмові: “чи відчуваєш ти себе щасливим?”.

Це найголовніше, щоб дитина в сім’ї була щаслива, незалежно від статків. Ми не є багатою сім’єю, в нас є купа своїх потреб, але не від цього залежить щастя дитини.

Щастя — це стосунки, це почуття. Нам, дорослим, треба все зробити, щоб дитина відчувала любов до себе, щоб вона відчувала, що вона потрібна, захищена, що вона в безпеці.

Дякую Вам за розмову! Успіхів та натхнення у Вашій роботі!

Розмову записала Ольга Бідненко під час Східноєвропейського лідерського форуму