Бог відповів на молитви: Український морпіх вижив у російському полоні й повернувся додому
Полтавець Гліб Стрижко пройшов через психологічні тортури й відмову лікуванні переломів тазу і щелепи. Але, здолавши величезні труднощі, він все-таки дістався додому.
Зараз 25-річного морського піхотинця лікують у полтавському шпиталі. Його зламаний таз тримає спеціальна металева конструкція – це одне з численних поранень, отриманих під час оборони Маріуполя.
“Повернувши голову, я побачив, що на мене націлився танк, – згадує хлопець. – Особливість танка в тому, що немає часу між тим, як він стріляє, і тим, як снаряд потрапляє.”
Після пострілу він упав з висоти третього поверху. “Я зрозумів, що або я докричусь і мені допоможуть, або я просто помру під цими завалами”, – каже Стрижко.
“Кожен крик був надзвичайним зусиллям. Десь після третього-четвертого крику я почув голос своїх хлопців: ми тут, ми тобі допоможемо”.
Прийшли лікарі і сказали, що для збереження нашого життя нас передадуть в госпіталь російській стороні.
“Там було з десяток бійців із різних частин”, – згадує він.
Сили РФ захопили більшу частину Маріуполя, і шанс отримати медичну допомогу був у лише ворога.
А тим часом у рідній Полтаві за Гліба молилися у церкві, куди він ходив з дитинства.
“Я знав, що з Маріуполя є лише два шляхи: смерть або полон”, – каже священник Федір, який вірив, що Гліб не здасться, але не знав, живий він чи мертвий.
Ситуація змінилася, коли морський піхотинець з’явився разом з іншими українськими полоненими у дописі підтримуваних Росією сепаратистів у соціальних мережах.
“Я знав, що Бог звершив чудо, – каже священник. – Він був у важкому стані, з численними переломами. У нього були зламані щелепа, ніс, роздроблені кістки тазу. Бог відповів на наші молитви, і в мене з’явилась впевненість, що ми зможемо звільнити його з полону”, – каже священник.
Стрижко згадує, як його лікували у полоні. Через травми самостійно їсти він не міг.
“Деякі санітарки приносили їжу і годували мене, бо сидіти я не міг, і щелепа була зламана”.
“Інші могли поставити їжу і сказати: “На, укроп, жри!” Їжа стояла так годину-другу, вона приходила, питала, чи я наївся, і забирала. Ми лежали без знеболювальних. Віра і розуміння того, що я мушу вижити, тільки і тримали мене на плаву”, – згадує хлопець.
Медики в лікарні були українцями, що мешкали на окупованих територіях Донбасу і підтримували Росію. Стрижко каже, що не сердився на них.
“Ці люди вісім років жили в російській пропаганді, і ненависть, яку вони продукували на мене, була її результатом”.
Він також пам’ятає чеченських бойовиків і російських солдатів, що охороняли українських бійців. Вночі приходили чеченці і знущалися, водили ножем по тілу й казали: “Шкода, що не дозволяють відрізати вухо”.
Врешті-решт Гліба Стрижка вивезли до Росії, а потім – на військовий аеродром в анексованому Криму, де, за його словами, він ніколи не забуде те, що сказав йому російський солдат.
“Якщо виконуватимете мої накази, сьогодні ввечері будете в Україні”.
Українського морпіха завантажили в “швидку” й вивезли на територію України в рамках обміну військовополоненими між Україною та Росією.
Спочатку його відвезли до Запоріжжя, а потім – до рідної Полтави. Коли хлопець зрозумів, що повернувся додому, не зміг стримати сліз.
Стрижко був одним з понад десятиукраїнських військовослужбовців, усі вони – морські піхотинці з різних частин, що зазнали поранень під час оборони сталеливарного заводу у Маріуполі.
“Підійшов водій, поплескав нас і сказав: “Все, хлопці, будьте спокійні, ви в Україні”.
“Я був страшенно щасливий, – каже Гліб. – Я до кінця ще не вірив, що я в Україні – у місці, де можна вільно дихати”.