Християнська етика як основа міжконфесійної єдності
На перший погляд вся історія Церкви вперто свідчить проти її єдності. «Будь-яка християнська конфесія, західні католики чи східні православні, баптисти або пресвітеріани, п’ятидесятники або адвентисти і будь-яка інша група в будь-який період існування християнства заявляла і продовжує заявляти, що саме вона зберегла або відновила апостольську віру і вчення ранньої Церкви, а всі інші або додали, або збавили, або пошкодили цю віру», – пише відомий історіограф християнства Сергій Санніков. І треба бути сліпим чи справді лицеміром, щоб не погодитися з цим разюче точним висновком історика, який завершує його цілком слушним запитанням: а чи існує ортодоксія взагалі? І, провівши ґрунтовний аналіз, відповідає: так, існує! Бо «єдність, або справжня ортодоксія, полягає … в особистій вірі». Справді, віра – ключове поняття християнства. Та спробуємо з’ясувати чи не буде цього замало?
Ще Блаженному Августину вдалося досить точно висловити принцип, що об’єднує Церкву у Вселенське Тіло Христове. «У головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому Христос», – стверджував він. Але що саме є головним? Думаю не помилюся, якщо скажу, що християнство у всьому його різноманітті маю одну спільну ознаку – свою особливу етику. Адже й «християнською» вона названа саме в силу того, що є вираженням системи морально-етичних цінностей усього християнського світу. І це воістину об’єднуючий момент.
Говорячи про особливість етики християнства, ми аж ніяк не перебільшуємо. Звісно, етичні системи є ознакою багатьох релігій світу і навіть відверто атеїстичних товариств, але коли вимовляється словосполучення «християнська етика» потрібно цілком усвідомлювати, що мова йде про щось справді особливе. У чому ж полягає ця особливість?
Етика Ісуса була проста і доступна, але разом з цим показувала наскільки глибоко і абсолютно Він знає людську природу. Його моральне вчення, побудоване на простих життєвих прикладах, залишає яскравий незабутній слід, і виглядає дуже переконливо навіть поза релігійного контексту. Адже притчі і висловлювання Христа легко сприймаються в силу їх виключної внутрішньої логіки. Тому не дивно, що етична система християнства здається самодостатньою, і її часто розглядають, не приділяючи належної уваги особистості Самого Вчителя. В цьому і полягає головна помилка «моралістів». Адже Ісус і Його вчення нерозривні. Ми переконуємося в цьому одразу, як тільки поринаємо у спадок Спасителя більш глибоко.
Моральна концепція Христа унікальна, так як Він Сам є її стержнем. Його етичну систему неможливо ізолювати від віри, в результаті якої виникають і розвиваються близькі стосунки з Перопричиною Буття. Моральність – це всього лише наслідок, що випливає з цього. Початкова проповідь Спасителя абсолютно не містила ніякого релігійного догматизму. У стислому вигляді її можна висловити двома фразами Ісуса, перша з яких узагальнює Його євангельський заклик: покайтеся і віруйте в Євангеліє. А друга була звернена до тих, що вже пережив звільнення: йди і більш не гріши. Ці ключові істини і є основою вчення Спасителя.
Віра діюча любов’ю до Вчителя, або любов, що випливає з віри в Нього, – ось головна особливість етики Христової. І саме ця етика заклала фундамент єдності Христового Тіла, незалежно від Його «конфесійної приналежності». Звичайно, її моральний аспект, – один з ключових в питанні входження в Царство Небесне. Але досвід особистих взаємин не можна повноцінно замінити моралізацією. Звичайно, за своїм змістом, в якійсь мірі, вона висловлює ті моральні принципи, яким навчав Христос. Але ніяка повчальна проповідь не замінить «Христа розп’ятого». І покоління, яке прийняло від батьків справді добру мораль, але не потурбувалося встановити особисті відносини з Самим Вчителем, приречене передати своїм спадкоємцям дух мертвої релігійності.
Не секрет, що будь-яке, навіть сильне, пробудження спочатку йде на спад, а потім тихо вмирає, обволікаючись ряскою застою і традиціоналізму. Та на щастя історія довела, що нове повстання проти формалізму і фарисейства буде неминучим. Але парадоксально – нове пробудження тягне за собою і виникнення ще однієї нової гілки християнства. Та, не маючи на меті давати оцінку цьому процесу, ми лише твердо зазначимо: корінь міжконфесійної ворожнечі – у відсутності справжньої христоцентричності. Тож проблема релігійної закостенілості і мислення, яке часом межує з філософією сектантства, бере свій початок з відсутності практики особистого Богошукання. Тільки особистий пошук Того, Хто є Любов може позбавити нас від помилкового відчуття конфесійної обраності. Розучитися мислити, шукати, і щиро прагнути до більшого – значить прийти до скам’янілості віри і знецінення самої етичної системи християнства. І вже як наслідок, мати і серйозний дефіцит самої моральності.
Усі послідовники Христа нерозривно пов’язані з Ісусом відносинами завіту. Момент водного хрещення, згідно з вченням апостола Павла, – це момент з’єднання з тілом Спасителя. (Рім.6.5) «Це велика таємниця!» – захоплено вигукує апостол. І це дійсно так. Але вступ до омріяних відносин – не релігійний обряд або езотеричний ритуал. Перш за все – це акт віри! Причому не залежно від деномінаційної приналежності. Ухвалення порятунку через віру в Ісуса Христа, разом з моральними цінностями, що Він сповідував, – ось те головне в чому і виражається мабуть ота «Августинова єдність».
Тож християнська етика – це справді етика усіх дітей Божих, незалежно від їх «конфесійності». Адже її основа – Особистість Того, Чиє Ім’я вона носить. Проголошуючи «чистоту сердець» ідеалом людського життя, вона відкриває шлях до нашої духовної єдності. І яким би складним не вбачався цей шлях, – він поборний. Побачити навколо себе не єретиків і опонентів, а братів і сестер у Христі Ісусі – буває досить нелегко. Але Сам Христос був впевнений, що це цілком під силу вірі, що дійсно буде «діяти любов’ю».