“Ми пройшли страх та очікування, але над нами були крила янгола”
Свідчення мами трьох діток, яка після місяця окупації вирішила прориватись до своїх.
“Фільм “Мама”! У голові весь час крутяться кадри… За кілька тижнів до війни подивилася цю стрічку, та тоді і не думала, що сама опинюся учасницею таких подій та згадуватиму, як жила героїня. Чесно, зараз сиджу, аж мурашки по шкірі, від тих спогадів!
День 31, так, 31, на деякий час випала, бо був шанс покинути окуповані території, три дні надії, три дні віри і знову, повернулися туди, звідки вийшли.
Ми виїхали 23 березня, я Аліса, Віта, Матвій, і ще кілька знайомих сімей, сподівалися на переправу до Києва. З точки В до С ми добиралися лісом зі знайомим волонтером дорогою, яку знав лише він.
Весь час молилися аби не натрапити на орків. З 9:00 до 15:00 чекали на Червоний Хрест, але надійшла інформація, що переправу будують, тож маршрутки сьогодні не буде. Ми вирішили залишитися вже на місці, переночувати та дочекатися транспорт, бо повертатися назад з маленькими дітьми, ніхто не хотів…
Нам пообіцяли спартанські умови та за місяць життя в окупації, без світла, нормального постачання води, – нам не звикати. Як вирвемося, я обов’язково покажу вам картинку наших скитань і воєнних хронік, а ми, обов’язково вирвемося. (Так і сталося, бо ж я з вами і зараз пишу свою історію)!
Спартанські умови, виявилася ідеальним затишним місцем, у якому ми пробули два дні. Це була база відпочинку на березі моря. У нас був генератор, вода, світло, тепло. Одна жіночка, у якої четверо дітей, приносила Алісі козине молочко, назбирала по місцевих памперсів, ділилася з нами всім, чим було.
Боже, люди, які ж всі рідні, з величезним серцем! А одного дощового вечора, до нашого лігва постукав дідусь, запитав, скільки нас і як довго сидимо, почухав сиву голову і сказав: “Зараз, скоро буду”! Ми навіть, не сподівалися, бо на той момент, харчі закінчувалися, чи встигнуть рідні щось передати, ми не знали, як не знали і скільки ще маємо тут бути.
Пізній вечір, дощ, вітер, і тут стук у двері. Велетенський дідусь, мабуть, у минулому, баскетболіст, з такою ж велетенською собакою, мокрий, як хлющ і повні руки торб: пакет картоплі, домашні помідори, кабачки, смалець, тушене м’яско, булочки, молоко…
Перша думка, як він все це доніс, у такий дощ, сам, а потім, сльози – бо ж з такими людьми Україна переможе, ніяк інакше! Ми навіть, не встигли запитати, як його звати, але знаємо точно, коли закінчиться війна, обов’язково повернемося, всіх знайдемо і віддячимо. Рідні, тільки ж всі бережіться! На ранок, ми зрозуміли, що переправ найближчим часом не буде, обстріли, бої.
Потрібно повертатися додому, а були ж так близько до К, до шансу хоч на трохи вирватися з окупації. Але ми ще не знали, попереду, складне повернення.
У С. – облога рашистів, обхід і обшуки населення, ми потрапили у пастку, у наших рідних, які приїхали нас забрати, відібрали телефони, довго обшукували та допитували, куди і чому їдуть…
Знову очікування і страх, однак і тут, над нами були ніби крила янгола, бо окупанти пожаліли дітей і дозволили нам всім повернутися додому. Дорогою, у лісі, нас знову зупинили. У авто було 11 людей, дехто і у багажнику, всі вийшли.
“Ми пришли с миром, не бойтесь нас!”. Абсурднішої фрази у житті не чула! Як казала моя Віта, ми тоді мовчали, але у душі кричали, тримаючи дітей, аби ті не злякалися. Аліса, нічого не розуміючи, як завжди посміхалася.
У дорослих забрали телефони, дітям дозволили залишити свої. Більше нічого не забирали і нікого не чіпали. Хух! На всіх парах ми летіли додому, де нас вже й думали не побачать, бо дійшла інфа, а ви самі розумієте, як селом ширяться чутки, що ми вже у полоні.
Односельчани прибігали, плакали, обіймали, всі рідні, все буде добре!