Тайра: “Коли пахне смаженим, всі згадують про Бога”
За вісім років на війні парамедик Юлія Паєвська бачила, як вмирають люди та гинуть міста. Від поранень і обстрілів, несумісних із життям.
Під час Майдану Юлія рятувала поранених на Грушевського. Потім викладала тактичну медицину, а коли почалась війна на Донбасі, разом із створеним нею підрозділом добровольців “Янголи Тайри” евакуювала поранених українських бійців із передової.
“До Маріуполя понад 600”, − відповідає вона на запитання, скільки життів урятували “янголи” до 24 лютого 2022-го. Три наступні тижні для неї злилися в один довгий день у маріупольському мобільному шпиталі, який став притулком для військових і цивільних.
16 березня Юлія Паєвська потрапила в полон, коли автобусом вивозила з Маріуполя у бік Запоріжжя жінок та дітей.
За день до цього їй удалося передати картку пам’яті зі своєї натільної камери журналістам Associated Press. Вони провезли карту через 15 російських блокпостів − 256 гігабайтів відеохроніки, знятої очевидцем агонії півмільйонного міста.
Про подробиці перебування в полоні Тайра говорить мало. Перші кілька днів без їжі та води. Мінус 10 кілограмів ваги за три місяці. 22 жінки у камері площею три на шість метрів. Щоденне, по кілька разів на день, виконання гімну Росії.
Юлія вийшла на волю 17 червня. Деталі обміну дотепер не розголошуються жодною зі сторін. Російські пропагандисти, які до того встигли випустити в ефір 47-хвилинний фільм “Тайра – жінка на прізвисько “Звір”, назвали обмін Паєвської “верхом цинізму та плювком в обличчя нашим полоненим”.
Юлія Паєвська розповіла це pravda.com.ua Публікуємо деякі уривки з розмови
Війна
Я – парамедик, і наш добровольчий підрозділ ніколи не брав зброю на “нуль”. Якщо я буду вести вогонь, втрачу час, а поранений втратить життя через те, що я загралася у “війнушку”. Моя справа – довезти пораненого до госпіталя живим.
В бойових умовах у тебе загострюється інтуїція, і ти можеш навіть передбачити дії ворога. Було таке, що ми їдемо з пораненим, і я кажу водію: “Повертай на іншу дорогу”. Ті, хто зі мною давно, навіть не питають “Чому?”. Мовчки повертають, а туди, де ми мали бути цієї миті, щось прилітає.
Я індивідуаліст, але всі евакуації поранених робила не сама. Це завжди командна робота. І задача командира, щоб команда працювала, як швейцарський годинник – насправді це найважче.
Свої якості індивідуаліста я використовую, щоб правильно організувати тих, хто мені підпорядковується, або для того, щоб підкоритися. Бо якщо ти не вмієш підкорятися командиру, ти не можеш сам бути командиром.
Якось ми з другом довезли 300-го до шпиталю. Вийшли, сіли в машину, закурили й уважно подивилися один на одного.
Ми були щасливі. Ми все правильно зробили. Ми розуміли, що чийсь син тепер точно виживе. І це було круто.
І раптом мій напарник прошепотів: “Знаєш, якось генерал Роберт Едвард Лі сказав: “Слава Богу, що війна така жахлива, інакше ми любили б її надто сильно”.
Війна дає швидкий відгук на кожну твою дію. Снайпер зробив постріл і одразу отримав підтвердження, що спрацював правильно. Ти довіз пораненого до шпиталю і впевнився, що він житиме. В мирному житті такий швидкий і сильний відгук на твої дії люди зазвичай не отримують.
Війна загострює всі відчуття. Все настільки смачне, настільки живе…
Я повернулася з полону і просто насолоджуюсь теплим вітром на плечі, спілкуванням з адекватними людьми, доброзичливим псом на вулиці – у полоні собаки були навчені не спілкуватися, а дещо іншим речам.
Відчуття повноти життя на війні – це щось фантастичне. Коли смерть поруч, ти як ніколи відчуваєш себе живим.
Бог
Атеїстів на “нулі” я не зустрічала, жодного. Коли пахне смаженим, всі згадують про Бога. Занадто багато див там відбувається. Пояснити одне ще якось можна, друге – за вуха притягнути, а третій випадок збігом обставин вже ніяк не пояснити – не натягується, як сова на глобус.
Ще в дитинстві я зрозуміла, що Бог, якого шукають десь зовні, на небі, в храмі або ще десь, він ні фіга не зовні, а всередині тебе. Обдурити можна кого завгодно, навіть себе самого, але не цього Бога, який сидить всередині.
В моєму житті було багато доленосних збігів. Життя – це такий ланцюг причин, наслідків, мрій, сподівань, передчуттів. Одне тягне за собою інше. І якщо ти лишаєшся собою, на виході отримуєш пазл, який нібито складається сам. Наче не ти складаєш цей малюнок, а всі його дрібні деталі самі знаходять свої місця. І навпаки – якщо зраджуєш себе, все розсипається.
Кільком моїм знайомим в 70 років раптом відкрилося, що життя закінчується, а вони нічого не зробили. І навіть те, що зробили гарного, вони знецінили через те, що були колись нещирі передусім до себе.
Де є Бог, коли гинуть діти внаслідок обстрілів? Чесно? Публічно сказати, що я думаю з цього приводу, не можу, а брехати не хочу. Тому давайте просто відкладемо це питання на потім.
Михайло Кригель
Джерело: pravda.com.ua